Віталій Юрченко - Пекло на землі, Віталій Юрченко

джерела, постачали свіжих арештантів.

Більше трьох годин тяглась гарячкова вантажка. Передумалося за цей час багато. Багато анальогій виринало. Колись тисячі верст пішком у кайданах гнали арештанта. Тепер у модерний спосіб: підскочив бендюгом під самі двері Допру, набив ущерть, запакував ще й чесну варту посадив спереду й ззаду, щоб, бува, не погубились. І їдуть собі катаржани, як пани. Не чути брязкоту кайданів, тяжких зітхань, прокльонів. Збоку подумаєш, що то не в’язні, а консерви.

День догибав у сутінках холоду – останній український день.

А ноги мерзли, клякли і боліли. З нервовою нетерплячкою чекали черги.

Бендюги гарчали щораз квапливіше. На допомогу їм прибігло ще п’ять відкритих, що могли взяти зразу 30 чоловік. До нашої валки підскочило два. На другий була наша черга, але ззаду підігнали юрбу босяків.

Я глянув на них і закляк. Боже мій, що за люд! В одних піджачках, в спідніх штанцях, у лахміттях з мішків, на ногах кальоша й черевик, у самих мештах, в дірах, у голому тілі, є плащ – то босий, у обмотках, є черевик – то в літній спортсменці, чи хусточка до носа замість шапки на голові. Юрба дригоніла, аж підскакувала, соплі з носа, що бридко й жалко було дивитися. Не в одного з нас серце краялось.

– Оставіть тех, грузі босую каманду, а то разбєгатся начінають, – скомандував старший.

– Ну-ну. Це так контрреволюція! – почулось з наших лав.

– І де вони понабирали стільки іродового війська?

– Хоч би повдягали їх? От душогубці! Дорогою поморозять всіх.

Бендюг забрав їх за одним разом. Вони постулювались один до одного, як мокрі кури, щоб спільним теплом обігріти душу догибаючу.

Прийшла нарешті й наша черга. Ми скакали на плятформу, як барани, тягаючи за собою речі. Чотири дебелі «конвоїри» сортували нас і речі однаково.

– Боком, боком садісь! Да нє так, жлоб, – вхопив один з них за шию Шандрука й повернув лицем у середину.

– Платнєй, платнєй! Ногі сажмі, что расставілса, как в рестаранє! Вот так. Адін ряд єсть. Жівєй слєдующій, – сортував другий ряд.

Ми сиділи, як святі в грушах. Ще й пакувати не кінчили, а мої коліна мліли, бо на одно давила з усієї сили чиясь скриня, а на другому сидів з переднього ряду арештант.

– Ану перєдніе, сажмісь платнєй! Єщо дєсяточек, – і кинули 8 чоловік наверх нас.

– Гатова. Паднімай раму (себто обставляй дошками, щоб не видно було, що везуть).

З десяток «конвоїрів» довго моцувались, поки закинули дошки за скоби. Це стиснуло ще більше, бо поміст значно повужчав.

– Пріжать голави і нє показиватса. Малєйшеє двіженіє – стреляю без предупрежден. Ей, ти патлатий! Паверні голаву в средіну і замрі, – звернувся старший до Зенченка з кучерями.

– Не можу, – заворушив тільки головою Зенченко.

– Павернісь, сукін син, – і сунув прикладом у груди. – Так! Гатова! Паганяй…

Бендюг смикнув через ворота й малолюдними замісцевими вуличками покотився тяжкою вагою до вантажного двірця. Крізь плече сусіди вдивлявся я одним оком спідлоба на електричні вогники будинків. Рідкі прохожі зупинялись і пильно-здивовано провожали незвичайних пасажирів. Пригадалось Шевченкове:

Не сотні їх, а міліониКапралич гнув во время оно…

Оце ж воно – те время оно. Воно саме, повторене з чудесною повнотою анальогії, з масовим трагізмом, муками, кров’ю…

О, як хотілося в ту мить трубою на всесвіт прогреміти до тих вершителів людської долі, до всевладних хранителів спокою на землі: «Залиште політичні біржі ви на час, замість порожніх фраз з-над пишних тронів про охорону прав людини – погляньте пильним оком от сюди, подивіться, як гнуть, катують безневинний люд новітні сатрапи. Погляньте і рішіть ім’ям людини, права й братолюбія… Але… не чуєте… увага ваша в інший бік звернена…»

Бендюг зупинився перед довгою валкою вагонів-теплушок на вантажному помості, розчинились двері, нас поскидали й відводили до вагонів. Наша трійка опинилася в наглухо забитій теплушці з маленьким густо заґратованим віконцем.

– Сколька здесь? 18? Дайош єщо партію. – Впихали нових і… з тих самих босяків – 39… сорок. – Давольна!

Зашморгнулись з грюкотом і скрипом вагонові двері, і холодно-крижана вогкість проглинула нас 40 пасажирів – 18 селян та 22 босяків…

Темний, вогкий та брудний вагон-теплушка, а до того 22 босяки. Щойно вскочили вони у вагон, – зараз кинулись нишпорити. За п’ять хвилин спритної роботи не стало в одного з наших хустини з грішми, в другого зникло з мішка сало, в третього перед очима вихопили мішок з сухарями й кинули на свій бік.

– Гей, що робиться, люди добрі, рятуйте, – закричала нижча нара. – Це ж явна грабіж.

Недогадливий селянин, що в темноті недобачив і вліз між босяків, спохватився до своїх річей під головами, а з них і місце захололо.

– Боже мій, – заголосив. – Віддайте ж хоч шмаття. Що ж це таке? Люди, хазяї, поможіть…

Але помагати не було як. Кожний боявся за свою шкуру; босячня з першої хвилини почула себе панами у вагоні. Спинити їх було годі. Вони задиркувато перлися поміж нас, штовхали, суляли, викликали битись, пожадливо похрупували сухарі, сварливо ділилися салом, шинкою, розтягали по кутках накрадене та заздро-злодійськи видивлялись, де що підходяще лежить, щоб цапнути.

Наша партія насторожилась, зашепотіла, що робити, як впоратись з сусідами. Пробували добром порозумітись. Почали «дипльоматичні переговори». Сердечно нагадували, що це не на свободі, що всі ми тепер однакові – нещасні в’язні, що красти тут один у одного – несовісно, нечесно.

– Правильно, братішка-куркулішка, – погоджувались веселіші щиро, навіть «лаяли» того, хто краде, мовляв, дядько й сам дав би свойому братові «заключонному» (в’язневі).

Я певний був, що наші вмовляння діймають босяків, і в знак «мирової угоди» вийняв цілу коробку цигарок та давав кожному, дехто з нас почав обділяти харчами. Мене назвали «своїм в доску», браталися з папашами-дядьками. Але «акт мирової» порушився на самому початку:

– Куди ж ти тягнеш, нечвидо? – почулось з одного кутка.

– Гвалт, душать, рятуйте! – закричали наші дядьки знизу.

– Хто, де, бий його злодюгу, – обізвались зверху.

Настрій «братання» зник, як батогом цьвяхнув. Босяки поскакували з нар, стали в позу, викликаючи до бою, й засичали:

– Каво біть? Кто там так больна вострой?

– Самасуд устраївать? Шаліш, братішка!

– Іш куркульня чортова! За кромку нещаснаво сухаря челаека убівать?! Попробуй – тронь: адні ліш кості с тебя винєсут… Самас-ссудчікі задрочениє, – закінчив від імени всіх один балухатий босяцура з дірою в оці й розкраяною бородою.

Ясно було, що згоди не дійдем. Та й не дивниця! Ще вчора вхопили їх з гарячої роботи. В них ще кликотить злодійсько-бандитська інерція. Вони не хочуть призадуматись, – де вони, який сьогодні їхній стан, не можуть всидіти без діла; в додаток – вони голодні. Про що серіозно можна з ними говорити людині не їхньої професії?

Ми стали стіною проти своїх нар і думали, якої тактики триматися з «блатвою» (босячнею): дати фізичний відбій, чи здатись на знущання «вуркаганів» – вихованців радянського злочинного світу.

Коло 10-ї години подали свічок. Вони зникли в руках босяцьких,