Александр Аркадьевич Сидоренко - Чорний хліб

лавку біля будинку, кореспондент Ройтман знайшов його у натовпі. Дав візитівку й сказав, що редакція вирішила описати їхню історію, бо це очевидний рей­дерський напад.

Запропонував зустрітися за кілька днів, розкланявся, смішно метляючи зачесаним на лисину волоссям, і десь зник. Ані в церкві, ані на цвинтарі Андрій його не бачив, та й не до того було — дядя Ігор привіз красиву чорну труну зі справжнього дерева, тоді як Анжеліка замовила звичайну, червону, обтягнуту тканиною — як у діда, і вони гучно з’ясовували, чия краща.

Довелося втручатися — у церкві батька переклали до дорогої, чорної, а червону Ігор погодився забрати собі, але зла Анжеліка домовилася з батюшкою, що домовина полежить у нього при церкві, наголошуючи, що вона може знадобитися, якщо й далі так піде.

Перцю підсипав Серьога — на цвинтарі він виперся казати промову після Ігоря та священника. На правах старого друга розповів про студентські роки покійного, про його перші кроки в бізнесі, згадав діда з бабкою, а потім нащось зачепив історію з мамою. І ще наголосив на тому, що тато останнім часом постійно казав — «задохєра похоронів».

— От накаркав же ж, — погодилася з ним Анжеліка й голосно заплакала.

І все це гамузом було якось занадто — надто гучно, надто театрально, надто не про тата. Андрій би краще лишився біля могили — посидів би в тиші, дещо згадав би, дещо розповів, але ніхто сьогодні спокою йому не давав: весь скорботний колгосп поперся до них на поминки, а його з двох боків тримали під руки Олеся з Ігорем, і кожен промовляв свої дурниці. Це стереорадіо працювало безперервно.

На додачу йому ще й випало сидіти поруч із Серьогою — за дивною логікою всі, хто був на попередньому похороні, всілися на ті самі місця, а ті, хто з’явився тільки сьогодні, розмістилися десь на дальньому периметрі. Тільки Андрію довелося зайняти чільне місце, де нещодавно сидів батько, і це лише додавало суму.

Ігор скерував наливати по першій, і Серьога плеснув в усі чарки, які бачив, — по повній, з гіркою. Андрій не любив горілку, пиво — інша річ, але на поминках пиво не допускається. Розпорядник щось казав, а він дивився на келишок у руці й думав, чи не спробувати замінити вміст на мінералку? Ні, міліціонер помітить, не схвалить, ще й виставить його перед гостями маленьким хлопчиком, який пішов не в батька. Гаразд, буде як буде — і він махнув у горлянку все, що налили.

А далі було вже все як звично: трохи посумували, на­брали градусу — і пішло-поїхало. Спочатку на вуха сів Серьога, який усе не заспокоювався через того Ройтмана: «Преса тіки підніме ціну питання, коси це діло», — нашіптував він Андрієві. А за хвилину вже гучно розповідав усім, що не міг тато сам упасти: «Олег всю дорогу там рибалив, усі донки-македонки», — після чого урочисто обіцяв зна­йти вбивцю й навіть хрестився, чим викликав схвалення отця Григорія.

Щоправда, останній уже кволо реагував на те, що відбувалося, часто повторював: «Грішний? У пекло!» Андрій наказав Анжеліці слідкувати, аби священник не зганьбив поминки, наблювавши за столом.

— Так, батюшка, — підхопилася вона, — давайте я вам холодне покладу, бо щось ви не їли, — після чого годувала його з ложечки, наче дитину, і виглядало це дуже кумедно.

А Серьога знову налив у весь доступний порожній посуд, встав і зацокав виделкою по келиху, аби всі змовкли.

— От Олег не любив ту історію, та я розкажу. По строй­отряду вони два літа шабашили на Чукотці, ну, по моло­дості. Він з корешем своїм… До речі, той теж… недавно… Ладно, короче, вони з чукчами пішли на охоту, на моржа, так у тих старший звалився з човна, а інші почали його веслами добивати, ну заведено так у самоїдів.

— Їбуууться в пєчкє пірожкі, — відізвалася Анжеліка, вона так нагодувала батюшку, що той вже спав, поклавши голову на стіл, між тарілок.

— Так Олег хотів було цього ескімоса рятувати, вже куртку скинув, а дружаля його удержав, тому що там літом ніхто не випливає, так холодно!

— І шо? — перелякано спитала карлиця. Вона притисла свої маленькі рученята до грудей і подивилася на Гюлю, яка сиділа поруч, — чи та теж перелякалася?

— Шо-шо! Той самоїд — все, наглухо, а вони ледве звалили звідти, там уже справу завели. В Олега дето фото є з того дня, показував нам. Андрюха, зганяй у спальню, принеси!

— Не хочу, — рішуче відповів йому Андрій і подумав, що треба йому теж поїсти, бо зрання бігав у справах і зараз горілка його просто вб’є. Він ухопив куряче стегно й почав угризатися в нього зубами, зло поглядаючи на міліціонера, який дратував його все більше. І якби тільки він, усі при­сутні ніби взяли собі за мету остаточно довести крайнього Дяченка до повного сказу.

Той мордатий прокурор у відповідь розповів власну історію — як у нього в попередньому районі двоє на полюванні вирішили вкрасти вночі вулик з медом, причепили той до «круїзьора», потягли, а тут собака прибіг й давай гавкати. Тоді вони по газах, а собака все не відстає. І тільки зранку вони зрозуміли, що в темряві причепили замість вулика собачу будку й тягли її за собою кілька кілометрів по полю.

Тут уже засміялися навіть ті, хто пам’ятав першопричину зібрання й дотримувався скорботи. Гості були у захваті — такі цікаві історії почули, вони їх точно переказуватимуть далі, пишаючись тим, на якому достойному і цікавому похороні були, скільки всього почули.

Випили ще, за покійного, який любив полювання. Андрій зненацька зрозумів, що агроном Луцик, який сидів напроти, двоїться в очах. «Щось мені вже досить», — вирішив він й узяв ще одне стегно, хоча їсти вже зовсім не хотілось.

Ігор із прокурором вже зговорилися поїхати наступного тижня разом на кабана, розпорядник обіцяв, що домовиться з єгерями, що тут неподалік є колишня обкомівська, а нині губернаторська точка, а він там усе вирішить. Серьога радісно підхопив цю ідею, запропонувавши взяти з собою Андрія, а потім догуляти тут, на хуторі, у бані.

— Господи, — сказав хтось поруч, і це так перегукувалося з тим, що відчував Андрій, аж він трохи протверезів. З’ясувалося, прокинувся Григорій — роздивляючись навколо, він тримався обома руками за припухле червоне обличчя.

— Як мене звуть, шо я тут роблю? — спитав у радісного товариства розгублений священник.

— Це точно, — погодився з його думкою Андрій і встав. Він відчував себе переповненим стаканом, у який остан­німи днями кожен плескав своєї отрути, і тепер цей коктейль пішов піною. Так само як усі тостуючі, він постукав ложкою по склу, дочекався сякої-такої тиші й гучно промовив:

— Так, валіть нахер. Щоб я вас тут не бачив. Ні-ко-го! — додав він, щоби ніхто раптом не вирішив, що його це не стосується.

8

Леся Андріївна, щоб її ведмідь задрав, учора на кухні всі­лася на табурет, куди Лилєкей за хвилину до того поклала свої окуляри — замацала їх, вирішила протерти хустиною, та хтось відволік. А потім обернулася, а на окулярах уже Олеся сидить і так важко дихає, наче щойно народила.

Як з’ясувалося, хазяйновита Анжеліка мала запас зі старих окулярів — лишилися від