Йон Колфер - Артеміс Фаул. Утрачена колонія, Йон Колфер

але інструктор відповідав, що стереотипи є стереотипами не без підстави, тож нехай вона краще надягає біляву перуку. Тож коли Артеміс запропонував Холлі, щоб вона дозволила себе захопити, її довелося вмовляти. Зараз вона сиді­ла прив’язана до дерев’яного стільця в темній воло­гій кімнаті в підвалі й чекала, доки її прийде катува­ти якась людина. Коли наступного разу Артеміс запропонує комусь побути заручником, нехай сам грається. Це просто смішно. Вона капітан, їй уже за вісімдесят, водночас Артеміс лише чотирнадцяти­річний цивільний хлопчисько, але він віддає накази, а вона підкоряється.

«Це тому, що Артеміс — геніальний стратег», — підказала її розсудлива частина.

«Ой, замовкни!» — відповіла роздратована час­тина.

І тут до кімнати увійшов Біллі Конг, і Холлі роз­дратувалася ще більше. Він ступав по підлозі, як блі­дий привид із намащеним волоссям, і кілька разів мовчки обійшов навколо Холлі, перед тим як з нею заговорити.

— Скажи мені одну річ, демоне. Чи зможеш ти здерти своє обличчя?

Холлі глянула йому просто в очі.

— Чим? Зубами? Руки ж у мене зв’язані, покидьку.

— Ти, може, знаєш, що я не маю тебе вбивати, — сказав Біллі, почухавши голову. — Але я часто роблю те, чого робити не маю.

Холлі вирішила трошки його викрити.

— Знаю, Біллі. Чи, краще сказати, Джона? Ти на­робив чимало поганого за довгі роки.

Конг відсахнувся.

— Ти мене знаєш?

— Ми знаємо про тебе все, Біллі. Спостерігаємо за тобою вже кілька років.

Звісно, це було не зовсім так. Про Конга Холлі знала не більше того, що їй повідомив Фоулі. Може, якби вона знала про історію з «демонами», вона б із цим чоловіком не гралася.

Для Біллі Конга ця проста фраза стала підтвер­дженням усього того, що йому розповідав Ерік. Це­глинки його переконань посипалися і розбилися на маленькі уламки.

Тож, усе було правдою. Ерік не збрехав. Землею блукають демони, від яких брат намагався його вря­тувати і заплатив за це своїм життям.

— Пам’ятаєш мого брата? — запитав він тремтя­чим голосом.

Холлі вирішила, що він її перевіряє. Фоулі щось казав про брата.

— Так. Пам’ятаю. Дерек, правильно?

Конг вихопив із нагрудної кишені стилет і так його стиснув, що кісточки пальців побілішали.

— Ерік! — закричав він, бризкаючи слиною. — Його звали Ерік! Ти пригадуєш, що з ним сталося?

Холлі занервувала. Цей Чоловік Бруду нестабіль­ний. Щоб звільнитися, їй вистачить і секунди, але навіть секунда може виявитися занадто довгою. Ар­теміс просив, щоб вона лишалася зв’язаною якомога довше, але, судячи з виразу обличчя Біллі Конга, ли­шатися зв’язаною було б фатальною помилкою.

— Ти пригадуєш, що сталося з моїм братом? — знову запитав Конг, розмахуючи ножем, немов ди­ригентською паличкою.

— Пригадую, — сказала Холлі. — Він помер. На­сильницькою смертю.

Конга як громом прибило. Він увесь напружився. Кілька секунд він ходив колом по кімнаті і щось бур­мотів, і це аж ніяк не втішило Холлі.

— Це правда. Ерік ніколи мене не зраджував. Мій брат любив мене. Він мене любив, а вони його забрали!

Холлі скористалася тим, що він зайнятий своїми думками, і звільнилася від пластикових пут на зап’ястках. Удалася до старого ЛЕПівського трюку, якого її навчила командир Вінйайа ще в Академії. Потерла зап’ястки об гострий край стільця — утво­рилися невеличкі ранки. Одразу ж від кінчиків паль­ців до ранок побігли магічні цілющі іскорки. Кілька з них вона спрямувала на пластик, той розтопився, і руки звільнилися.

Коли Конг знову повернувся до неї, вона вже була вільною, але не давала взнаки.

Конг опустився перед нею на коліна, щоб їхні очі опинилися на одному рівні. Він часто моргав, жилка на скроні напружено пульсувала. Він повільно заго­ворив, ледь стримуючи лють і божевілля. Перейшов на тайську, рідну мову своєї родини.

— Я хочу, щоб ти здерла своє обличчя. Негайно.

Це, на думку Конга, стане останнім доказом. Якщо ця демониця може здерти своє обличчя, то він уда­рить її в серце, і байдуже, які будуть наслідки.

— Не можу, — сказала Холлі. — У мене руки зв’я­зані. Чому б тобі не здерти його самому? У нас зараз нові маски. Одноразові. Легко знімаються.

Конг аж закашлявся від подиву і відступив. Але потім заспокоївся і простягнув тремтячі руки. Тру­силися вони не від страху, а від люті та смутку, що він зганьбив пам’ять про брата тим, що не вірив йому.

— Візьмись за волосся біля коренів, — наказала Холлі, — і потягни. Не хвилюйся, що можеш порвати.

Конг підвів очі і зустрівся з нею поглядом. Цього вистачило Холлі, щоб скористатися магічним ель­фійським месмером.

— Хіба твої руки не важкі? — запитала вона гіпно­тичним голосом, перед яким не можна було встояти.

Конг нахмурився, чоло вкрилося потом.

— Мої руки. Що? Вони немов свинець. Як дві свинцеві трубки. Я не можу...

Холлі піддала ще трохи месмеру.

— Чому б тобі їх не опустити. Розслабся. Сідай на підлогу.

Конг сів на цемент.

— Посиджу хвильку. Потрібно ж здерти з тебе об­личчя. Але трохи згодом. Я втомився.

— Може, хочеш поговорити.

— Знаєш що, демоне? Я хочу поговорити. Про що говоритимемо?

— Про людей, із якими ти сплутався, Біллі. Пара­дізо. Розкажи мені про них.

Конг хмикнув.

— Парадізо! Тут слухаються лише одного Параді­зо. І то дівчисько. Мінерва. Її татко — просто мішок із грошима. Якщо Мінерві щось закортить, Гаспар за це заплатить. Він так пишається своєю геніальною дівчинкою, що зробить усе, що тій заманеться. Чи можеш ти повірити, що вона переконала його три­мати справу з демоном у таємниці, доки її не розгля­не Нобелівський комітет?

Дуже гарні новини.

— Хочеш сказати, що ніхто за межами цього бу­динку не знає про демона?

— Навіть у будинку майже ніхто не знає. Мінерва боїться, що хтось перехопить інформацію. Персонал уважає, що ми охороняємо політичного в’язня, яко­му потрібна пластична операція. Правда відома тіль­ки Хуану Сото, голові охорони, і мені.

— Чи Мінерва має якісь записи?

— Записи? Вона все записує. Дійсно все. Усе, що демон зробив, навіть коли він ходив у туалет. Камера фіксує кожен його рух. Тут немає камер лише тому, що ми не очікували іще одного демона.

— А де вона тримає ці записи?

— Маленький настінний сейф у кабінеті охорони. Мінерва вважає, що я не знаю код від нього, але він мені відомий. День народження Бобо.

Холлі торкнулася мікрофона кольору шкіри, що був прикріплений до горла.

— Настінний сейф у