Йон Колфер - Артеміс Фаул. Утрачена колонія, Йон Колфер

Цуценя побачить зграю і гайне до небокраю, Я тебе згадаю.

На поверхні планети Артеміс почув пісню у сво­єму крихітному телефоні і поморщився.

— Будь ласка, Фоулі, — жалібно попросив він. — Я намагаюся вести переговори по іншій лінії.

Фоулі здивовано присвиснув. Про Артеміса він геть забув.

— Деякі люди не можуть відкрити своє серце для «Лукомор’я», — сказав він і вимкнув мікрофон.

Біллі Конг вирішив, що має сказати кілька слів новому полоненому. Жінці. Якщо вона дійсно була жінкою. Звідки йому знати, що це за створіння? Схо­жа на дівчину, але, може, демонічні дівчата дуже від­різняються від людських. Отже, Біллі Конг вирішив запитати це, що воно таке. Якщо істота не схоче від­повідати, він не проти. Існує багато способів зму­сити говорити. І ввічливо попрохати — лише один із них. Іще один — дати цукерку. Але Біллі Конг на­давав перевагу тортурам.

На початку вісімдесятих, коли Біллі Конг був про­сто Джоною Лі, він жив у курортному каліфорній­ському місті Малібу з мамою Енні і старшим братом Еріком.

Енні працювала на двох роботах, щоб хлопці мо­гли носити кросівки, тож вечорами Джона лишався з Еріком. Усе було добре. Ерікові було шістнадцять, він був уже досить дорослим, щоб наглядати за мо­лодшим братом. Але як і в більшості шістнадцяти­річних підлітків, думки у нього були зайняті іншим. Власне, догляд за братом серйозно заважав його сус­пільному життю.

Проблема, на думку Еріка, полягала в тому, що Джона був дуже активною дитиною. Щойно Ерік ішов на зустріч із друзями, Джона, попри накази брата, розчинявся в каліфорнійському вечері. А ве­чірні вулиці — не місце для восьмирічної дитини. Тож Ерікові потрібно було розробити стратегію, як утримати Джону вдома і звільнити собі руки.

Одного вечора, повернувшись додому після свар­ки з іншим хлопцем своєї дівчини і його братами, він придумав ідеальний план.

Того дня Джона не побіг на вулицю, а лишився вдома перед телевізором, де по кабельному показува­ли фільм жахів. Ерік, який завжди відрізнявся імпуль­сивністю і безрозсудством, почав залицятися до ді­вчини місцевого гангстера. Пішли чутки, і на нього почала полювати ціла банда. Вони його побили, але йому вдалося втекти. Того вечора він повернувся весь закривавлений і втомлений, але задоволений собою.

— Зачини двері, — наказав він братові, виводячи того із телевізійного ступору.

Джона підскочив, помітив, що у брата з носа і губи тече кров, і широко розплющив очі.

— Що з тобою сталося?

Ерік посміхнувся. Такою він уже був людиною — втомлений, побитий, але повний адреналіну.

— Мені дісталося... Там була ціла купа...

І тут він замовк, бо в голові сяйнула думка. Ма­буть, вигляд у нього дуже побитий. І цим можна якось скористатися, щоб утримати малого Джону вдома, доки мама на роботі.

— Не можу сказати, — заявив він, розмазуючи ру­кавом кров по обличчю. — Я присягнувся. Просто зачини двері на засув і запни штори.

Як правило, Джона не звертав уваги на братові промови, але сьогодні були кров і жахи по телевізо­ру, і з двору чулися кроки.

— Чорт, вони мене знайшли,-— вилаявся Ерік, ви­глядаючи з вікна.

Маленький Джона схопив брата за рукав.

— Хто тебе знайшов, Еріку? Ти маєш розповісти.

Ерік зробив вигляд, що розмірковує.

— Гаразд, — нарешті сказав він. — Я належу до... е-е... таємного товариства. Ми боремося з таємним ворогом.

— З якоюсь бандою?

— Ні, — відповів Ерік. — Ми воюємо з демонами.

— З демонами? — здивувався малюк, наполовину скептично, наполовину перелякано.

— Так. Вони по всій Каліфорнії. Вдень вони нор­мальні хлопці. Бухгалтери і баскетболісти тощо. Але вночі вони здирають свою шкіру і полюють на дітей. Яким іще не виповнилося десяти.

— Не виповнилося десяти? Це ж як я!

— Як ти. Саме на таких. Я застукав демонів, що гризли дівчат-близнюків. Тим, може, років по вісім було. Більшість я вбив, але ті, що лишилися, бігли за мною аж до самого дому. Маємо сидіти тихо, доки вони не підуть.

Джона кинувся до телефону.

— Потрібно зателефонувати мамі.

— Ні! — зупинив його Ерік. — Хочеш, щоб маму вбили? Ти цього хочеш?

Від такої думки Джона розплакався.

— Ні, мама не загине.

— Саме так, — заспокоїв його Ерік, — Облиш де­монів на мене та моїх хлопців. Коли тобі виповнить­ся п’ятнадцять, ми візьмемо тебе до себе, але доти нехай це лишається нашою таємницею. Ти лишайся вдома, а я виконуватиму свої обов’язки. Обіцяєш?

Джона кивнув, бо був занадто заплаканий, щоб сказати хоч слово.

1 брати зіщулилися на канапці, поки брати хлопця Ерікової дівчини стукали у вікна і викликали його на двір.

«Жорстокий жарт, — подумав Ерік. — Але, може, вистачить на кілька місяців. Принаймні, хлопча три­матиметься подалі від неприємностей, доки все не заспокоїться».

Вигадка спрацювала добре. Джона кілька тижнів і носа на вулицю не показував після заходу сонця. Він сидів на канапці, підтягнувши коліна до під­боріддя, і чекав, доки не повернеться Ерік з новими історіями про демонів. Щовечора він боявся, що брат не прийде додому, що його вб’ють демони.

І якось його страхи справдилися. Копи повідоми­ли, що Еріка вбила відома банда братів, які вже дав­но на нього полювали. Казали щось про дівчину. Але Джона був переконаний в іншому. Він знав, що це справа рук демонів. Вони здерли свої обличчя і вби­ли його брата.

Отже, Джона Лі, тепер відомий як Біллі Конг, ішов на зустріч із Холлі із вантажем дитячих спога­дів. Щоб зберегти здоровий глузд, він урешті-решт переконав себе, що ніяких демонів немає, і що брат йому збрехав. Ця зрада тривожила його кілька років, змушувала уникати довгострокових стосунків, через неї йому було легше кривдити інших. А тепер ця бо­жевільна Мінерва платить йому за те, щоб він полю­вав на справжніх демонів, бо, як виявилося, вони іс­нують. Він бачив їх на власні очі.

На цьому етапі Біллі Конг не міг відрізнити фак­ти від вигадки. Частина його вірила, що він потра­пив у страшну аварію, і все це лише коматозні галю­цинації. Але одне Біллі знав точно: коли існує хоч маленький шанс, що саме ці демони вбили Еріка, вони за це заплатять.

Роль жертви не дуже сподобалася Холлі. Цього вистачило ще в Академії. Щоразу, коли в програмі були рольові ігри, Холлі, як єдину дівчину в групі, обирали заручницею, або ельфійкою, що повертала­ся додому сама пізно ввечері, або працівницею бан­ку, що має справу з грабіжником. Вона наполягала, що це лише стереотипи,