Ерік-Емманюель Шмітт - Концерт пам’яті янгола, Ерік-Емманюель Шмітт

розташовано мавзолей Джульєтти. Туристи стікалися повитріщатися на її могилу, закохані — пообніматися, знедолені — поридати. Зворушений сценами, які бачив щоденно, садівник навчив птахів, щоби за його знаком ті сідали на плече згорьованої душі і легким торканням дзьоба ніби її цілували. Ця дивина сподобалася, причарувала відвідувачів — і вже невдовзі з усього світу надходили листи до Джульєтти, де закохані просили у неї порад.

Садівник узяв за звичку у вишуканому стилі від імені Джульєтти відповідати на ті листи.

Коли він у п’ятдесятих роках помер, конверти з посланнями все одно надходили, накопичувались, і єдиною адресою на них було: «Джульєтті, Верона, Італія». Кілька веронок вирішили продовжити цю традицію і утворили Клуб імені Джульєтти — об’єднання семи добродійок, які складали відповіді нещасним і самотнім душам, міркуючи над їхніми проблемами.

Учора ввечері я зустрів сім сучасних Джульєтт — інтелектуалок, психологинь, суспільствознавчинь, адвокаток, — які листувалися з приреченим на смерть у Техасі чи сторожем маяка у Китаї...

Воістину дивне місто Верона, зведене італійцями і прославлене одним англійцем — Шекспіром...

*

За звичкою, я не живу. Письмо заволоділо мною і все, що його не стосується, залишило у підвішеному стані. Я, поставлений у дужки, звів себе до звичайного писаря, до руки на строковій службі: у персонажів, які потребують життя, в оповіді, що шукає потрібних слів.

Грудневі свята я пережив, мов примара. Невідчепний задум залишав мені кілька годин на перепочинок, коли я міг щиро поспілкуватися з батьками, сестрою, її чоловіком, моїми племінниками, — та варто було вийти з кімнати, як ідея твору охоплювала мене.

Часом я кажу собі, що письмо ненавидить мою родину і моїх друзів. Мов невблаганна коханка, воно ізолює мене, вириває з їхніх обіймів.

Певно, саме тому я знову і знову вводжу своїх близьких у тексти. Я думаю про них, про те, як невдовзі вони читатимуть це, і намагаюся здивувати, потішити їх, вгадати, що кожному з них припаде до душі або не сподобається на кожній сторінці твору. Я вводжу їх у текст як потенційних читачів.

Та варто мені лише опинитися перед ними, як думки мої линуть далеко. Я лише вдаю, що це я, і намагаюся пригадати, що це вони.

*

Новела — це мов креслення роману, роман, зведений до своєї суті.

І цей вимогливий жанр не пробачає зради.

Якщо для роману можна виволокти з комори різноманітне дрантя, то з новелою такого не зробиш. Тут слід точно виміряти простір, відведений для опису, діалогу, циклу. Найменша помилка в архітектурі одразу впадає в око. Зайві прикраси також.

Часом здається, що новела мене омолоджує, адже я перш за все людина театру.

Ще з часів Чехова, Піранделло і Теннессі Вільямса відомо, що драматургам добре вдаються новели. Чому так? Бо новеліст уміє «вести» читача: він хапає його першою фразою і тягне аж до останньої, не зупиняючись, не даючи перепочити — достоту як звик у театрі.

Драматурги люблять новели, бо їм видається, що новели вивільняють читачів, перетворюють їх на глядачів, які не в змозі відірватися від вистави — хіба що підвестися і вийти. Новела повертає письменникові владу над часом, дає змогу творити драму, паузи, несподіванки, смикати за нитки емоцій і знань, а потім несподівано опускати завісу.

Справді, стислість ставить новелу на один рівень з музикою і театром: це мистецтво часу. Тривалість читання — як і прослуховування мелодії, і перегляду вистави — регулюється митцем.

Стислість перетворює читання на привабливу пастку.

*

Я дуже чутливий до того, про що рідко згадують: правильного розміру книжки.

Як читач, я переконаний, що більшість книжок, які потрапляють мені до рук, мають невідповідний розмір: оця містить триста сторінок, хоча для сюжету достатньо і ста, інша обмежується ста двадцятьма, однак потребує п’ятисот. Чому літературна критика вперто оминає цю проблему? Критики зазвичай із захватом пишуть про великі обсяги — та лише тоді, коли це очевидно.

Цей недогляд вражає ще більше, коли розумієш, що в інших мистецтвах адекватності розміру приділяють чималу увагу. У скульптурі викликає подив, коли митець вирізьблює монументальний ансамбль із маленького каменя чи кульбабу — із гранітної брили заввишки шість метрів; у живописі цілком зрозумілий зв’язок між рамкою, її розмірами і сюжетом картини; у музиці часом той або інший музичний твір судять за часом звучання. А от у літературі — ніколи!

Я переконаний, що кожна історія має щільність, властиву лише їй, і яка вимагає відповідного формату письма.

Більшість романів — пастки: є начинка чи немає начинки — іншими словами, може переважати «вода» чи стихії у чистому вигляді. Дуже часто, заради збільшення обсягу, накопичуються по-бюрократичному вичерпні описи, діалоги вдають реальні розмови й руйнують стиль, теорії застосовуються довільно, перипетії нагромаджуються, неначе пухлина.

Коли одне нью-йоркське видавництво надрукувало «Месьє Ібрагіма і квіти Корану», хтось із видавців поцікавився, чи не хотів би я з оповідки на вісімдесят сторінок зробити роман на мінімум триста, розвинувши долю месьє Ібрагіма, батьків Момо, його дідуся і бабусі, шкільних друзів тощо...

*

«Концерт пам’яті янгола».

Пишу його під музику Альбана Берґа, що чарує мене і призвичаює до незвіданих відчуттів і нових ідей.

Так, раніше я не зауважував, наскільки вільними робить нас вік. У двадцять років ми є продуктом виховання, але у сорок це вже, нарешті, результат нашого власного вибору — точніше, виборів — звісно, якщо ми на них зважувалися.

Юнак перетворюється на дорослого чоловіка, що виріс з дитинства. А зрілий муж є дитям юнака.

*

Чи можливо змінитися? І — що важливо — чи можна змінитися з власної волі?

І знову я, поринувши у вир історій, стикаюся з дилемою свободи...

Для прихильників детермінізму цілком зрозуміло, що людина незмінна, бо не автономна і не владна над собою. Свобода — оманна — це лише назва останнього умовно осягнутого. Байдужою людина стає тільки під дією нових примусових сил (так званої суспільної дресури) або травми. За винятком надмірного інтимного знесення — це вже зовнішній чинник...

Для тих, хто все ж вірить у можливість свободи, справи ускладнюються. Чи може воля набувати такої сили, щоб змінювати характер?

Такі люди є — цих амбітників я називаю «послідовниками святості». Хоч ким би вони були — юдеями, буддистами чи християнами, або ж навіть атеїстами, як, приміром, Сартр, що у п’єсі «Диявол і Господь» виводить головного героя Ґьоца, який зазнає радикальних змін від зла до добра, — усі вони вірять у диво метаморфози.

Для інших, таких як я — цих недовірливих я кличу «покращувачами» — такої сили волі не існує. Людина не здатна до змін: вона лише може виправляти себе. Свій темперамент вона використовує іншим робом, вигинаючи