Ерік-Емманюель Шмітт - Концерт пам’яті янгола, Ерік-Емманюель Шмітт

відчуття деталей. Насправді ж деталей у моїх книжках небагато... Однак саме через окремі елементи я оповідаю про ціле. Французи звикли «шаблю» називати «клинком», а «корабель» — «вітрильником». Це так звана синекдоха — коли частина слугує за назву цілому, — і на рівні стилю я поширюю синекдоху і на драматургію, і на прозу.

Дійсно, це захоплення синекдохою є просто приголомшливим у англосаксонському світі, де систематично видають величезні книжки, перевантажені деталями й описами — результатом титанічної дослідницької роботи з документами, — книжки, де інформацію на читача виливають упродовж сотень сторінок.

Як на мене, мистецтво письменника — так само як і малювальника — полягає у виборі: знайти точний кадр, визначити найдостойнішу для оповіді мить, розповісти якомога більше якомога меншими засобами.

*

І знову Америка... Відчуваю справжню насолоду, відкриваючи досі невідомі мені книжки й авторів; з останніми я проводжу вечори за склянкою трунку, перекроюючи світ і переосмислюючи літературу — ніби нам досі по двадцять років... Їхні простота, ввічливість, повага до інших зворушують і надихають мене.

Сьогодні у переповненій аудиторії по черзі читало чимало письменників. Тексти були непогані, їх озвучували американські і канадійські автори — і все ж у мене склалося відчуття бідного раціону, здатного нагодувати, проте не наситити.

Безперечно, жоден уривок із великого за обсягом роману не буде самодостатнім, бо відсилатиме нас до цілої книжки.

Тож я без вагань піднявся на сцену з цілісною новелою і потішив аудиторію.

Прекрасне в американцях те, що вони завжди fair play[20]. Мої колеги, без тіні заздрощів до мого успіху, щиро вітали мене.

І знову я подумав про те, який це добрий для мене урок...

*

У Торонто я розговорився з одним літературним критиком. Нас оточували стоси книжок, де змішалося все — дешеві романи, випущені у світ завдяки безглуздому маркетингу, справжні твори літератури, тексти різноманітних зірок, які пишуть не для того, щоби прославитися, а тому, що вже мають славу. Я відчув напад нудоти — і не став це від нього приховувати.

— Як вам вдається сортувати і розрізняти усі ці книжки? — поцікавився я.

— Я рахую мерців.

— Прошу?

— Рахую мерців. Більше двох мерців — дешевий, комерційний роман. Один або два — вже література. Жодного мерця — дитяча книжка.

*

«Повернення».

Цю новелу я написав далеко від дому — достоту як моряк, який став її героєм. Блукаючи кімнатами готельного номера, я відчув страшенну ностальгію за рідними людьми. Прагнучи повернутися до них якнайшвидше, я написав для них цей текст — щоб, можливо, по моєму поверненні, вони зрозуміли, як мені їх бракувало, як я їх люблю і (особливо) як хотів би любити їх іще дужче.

Праця поглинає час, він починає вимірюватися фразами, які ніколи не мають однакової довжини.

Якби я міг опрацювати своє життя як новелу, то був би, напевно, найщасливішою в світі людиною...

*

Я завжди сумнівався в існуванні міста Ванкувер.

Це місто, розташоване на заході Заходу, по той бік Америки, яка теж розташована по інший бік океану, здавалося мені абстрактною, уявною місциною, на кшталт математичного поняття безкінечності. Ванкувер скидався на обрій, що — як кожний нормальний обрій — відступає, варто ступити крок уперед; то був довершений і найвіддаленіший Захід.

Цей Захід був віддаленішим за Схід, бо саме мрії і мужність людей змусили дістатися аж туди. Мені важко було уявити, що там існують справжні вулиці, люди, крамниці, театри й газети.

Аж ось я на півострові Ґранвіль — це квартал альтернативної культури навпроти велетенських скляних будівель, у яких відбиваються летючі хмарини.

Мені це місто одразу сподобалося. І я полюбив читачів із такими різними обличчями, що вони й самі скидалися на книгозбірню, адже кожен був цілим романом, історією прибуття у це місце, історією зовнішності — індіанської, азійської, скандинавської, німецької, британської, — історією їхнього нового життя.

Ванкувер так мені сподобався, що нібито напросився в новелу. Він має стати частиною «Повернення».

*

Повернувшись до Європи, я перечитав два перші тексти.

Якось, спостерігаючи за розчаруванням на обличчі когось, хто почув слово «новела» — так, ніби це автоматично означало лінощі або втому автора, — я замислився над браком у Франції поваги до цього літературного жанру, навіть незважаючи на такі постаті, як Мопассан, Доде, Флобер, Колетт чи Марсель Еме.

Віддавати завжди перевагу романові над новелою — хіба це не дрібнобуржуазна риса? Хіба не з подібних міркувань месьє чи мадам Фромаж[21] купують для вітальні саме олійний живопис — а не малюнок? «Малюнок — він надто маленький, здалеку його не розгледиш, до того ж, ніколи не знаєш точно, чи його справді завершено!»

Мене мучить питання, чи не втілюється саме таким чином несмак заможних людей? Їм кортить великих яскравих полотен, розділів із розлогими описами, діалогів, не коротших за саму розмову; вони вимагають історичних фактів, якщо дія роману відбувається у минулому, або журналістського досьє, коли йдеться про сьогодення. Словом, їм до смаку важка праця, гарячий піт, підтвердження компетенції, наочність роботи: твір слід показати друзям, довести їм, що не стали жертвою якогось партача чи безсовісного крамаря.

«Коли у романі вісімсот сторінок, — міркує месьє Фромаж, — ми принаймні впевнені, що автор добре попрацював».

У тому то й річ, що все може бути і навпаки...

Звести нарацію до головного, уникнути зайвих перипетій, довести опис до натяку, очистити письмо від «накипу», прибрати всі авторські вихиляси — оце дійсно забирає час, потребує годин аналізу і самокритики.

Зрештою, якщо месьє і мадам Фромаж вважають роман «більшим мистецтвом», аніж новелу, то лише тому, що роман — це банальний жанр.

*

Пробігши очима написане вище, я зрозумів, що потрапив до полемічної пастки: бінарного мислення.

Я почав міркувати достоту як ті, кому закидаю хибні думки: я протиставляю, роздвоюю, зважую одне на противагу іншому. Нісенітниці! Думати — означає приймати складність, а полеміка не здатна до думки, бо зводить комплексність до бінарності.

Насправді роман я люблю не менше, аніж новелу, однак кожен із цих жанрів люблю з різних причин.

*

За «Мрійницю з Остенде», свою другу книжку новел, я отримав премію в Італії. Мені здалося, що критики чудово зрозуміли мій задум — адже їм добре відомі «Американські уроки» Італо Кальвіно, одна з моїх настільних книжок. Їх не шокує, що інтелектуал домагається легкості і простоти; навпаки, вони аплодують, адже знають, як це складно. Істинно латинська чутливість не дає сплутати простоту і спрощення.

Спрощення (simplisme): незнання усіх складнощів.

Простота (simplicité): вирішення всіх ускладнень.

*

У Вероні мені розповіли одну цікаву історію.

У першій половині ХХ століття один садівник піклувався про цвинтар, де