Ерік-Емманюель Шмітт - Концерт пам’яті янгола, Ерік-Емманюель Шмітт

вони по черзі захоплювалися один одним — хтось палко кохав того, хто його зневажав; а згодом смерть згладила все — реальність і розбрат. Спогади давали змогу виправляти помилки, позбавлятися непорозумінь, реставрувати минуле. Кохання заволоділо серцем Анрі. Щире кохання.

Коли, відмовившись від третього терміну, президент Морель вийшов на пенсію, він немов одружився з минулим. Цей самотній, поважний і завжди усміхнений велет решту життя присвятив написанню спогадів. І вперше в історії звіряння голови держави — де, звісно, було майстерно викладено і його амбіції, і політичний шлях, — називалися дуже просто, на честь тієї, якої йому бракувало і яку він обожнював понад усе: «Взірцеве кохання».

Нотатки автора

Учора вранці в мою голову зненацька ввірвалася думка — така яскрава, спокуслива, категорична, що за дві доби вона безцеремонно облаштувалася у мені, змінила плани, настрій, запитання, які мене турбували, та заволоділа моїм майбутнім. Я для цієї думки — лише слухняний партнер. Але найгірше в тому, що вона привела за собою ціле сімейство інших думок.

І щойно я погодився розчинити перед нею двері, як одразу був приречений і вже не мав вибору — мусив писати.

Що ж то за думка була така? Хтось комусь замолоду відмовляється допомогти. По цьому вчинку зловмисник усвідомлює свою потворну натуру, обурюється і повністю змінюється. Двадцять років по тому, коли він перетворюється на щирого альтруїста, давня жертва знаходить його. Вона також зазнала кардинальних змін: страждання перетворило її на жовчну, їдку, жорстоку істоту... Доля поміняла цих двох місцями: жертва обернулася на ката, а вбивця став порядною людиною. Спокута зустрілася з прокляттям... Чим це має закінчитися?

Не встиг я занотувати цю думку, як мене гукнули її посестри. Тема еволюції людей залежно від їхнього вибору чи травм викликала в уяві обриси інших історій.

Того вечора я вигадав вісім-дев’ять оповідань. І так тішився, що навіть не відчував утоми.

Одне лише було безперечно: з мене назовні просилася книжка.

*

Усупереч усталеній думці, збірка новел — це цілісна книжка, що має свої тему і форму. І якщо кожна з новел має певну автономію, яка дає змогу читати її окремо, то для мене всі вони є складовими великого задуму, що має початок, середину й кінець.

План книжки передує написанню новел, він ніби скликає і ліпить їх у моїй уяві.

Саме так задумувалися «Одетта» і «Мрійниця з Остенде».

Я не складаю букет, збираючи різні квіти — я вишукую квіти залежно від букета.

*

Часом мені трапляється писати новели, пов’язані з певною подією, гучною справою, ювілеєм. Це — мов видерті аркуші. Якщо колись я їх поєднаю у збірку, то назву її «Зібранням новел», аби ця книжка відрізнялася від збірок, задуманих як цілісні твори. Вони зберуться під одну обкладинку — але не складатимуть книжку.

*

«Отруйниця».

Як завжди, персонаж, який зроджується під моїм пером, захоплює мене. І ось я вже стара пані — а втім, до подібної метаморфози я звик, — провінційна серійна вбивця (до цього звик менше)... Цікаво, як авторам «чорних» романів вдається вести нормальний триб? Я починаю боятися за своїх рідних... За кілька днів стаю не менш порочним, ніж моя «вбивця», не відчуваю схильності до благородства, подумки нищу людей і насолоджуюся цим. На кухні замість олії та оцту бачу різноманітні отрути і, готуючи соуси, уявляю жахливі речі. Учора ввечері, приміром, я розчаровано подавав на стіл безневинну смаженину з грибами.

Персонаж не відпускає мене, навіть коли я не пишу. Він усюди слідує за мною і часом навіть промовляє від мого імені. Ця роль не просто пристала до мене (це, зрештою, не так уже й страшно) — вона заволоділа моєю уявою. Персонаж зібрав усередині мене все, що хоч чимось йому близьке. І якщо мій герой таки справді негідник, то він втілює всі мої негативні риси.

Коли я писав «Чужу долю» — роман про Гітлера, — то вже тоді здригався від страху.

Тієї ночі я так розхвилювався, що, аби опанувати себе, вві сні взявся складати життєпис Франциска Асизького...

Або Казанови? Хтозна...

*

Ці оповідки пробігають звивистими стежками існування, спонукаючи до осмислення того, куди ведуть: до свободи чи до детермінізму?

Вільні ми чи ні?

Це питання значно живіше за відповіді — і переживе відповіді на решту запитань. Бо мені здається нечесним, безцеремонним і нерозумним стверджувати щось із цілковитою впевненістю.

Коли ми спілкуємося, вагаємося, робимо вибір, то нібито почуваємося вільними. Та хіба це відчуття не є ілюзією? Хіба наше рішення не було б таким у будь-якому разі? Якщо наш мозок схиляється до певної ухвали — хіба не обумовлений його вибір? А що, як у шати вільного вибору вбралася сувора необхідність?..

Філософи, що обирають бік або Декарта (буцімто свобода існує), або Спінози (буцімто її немає), чубляться безрезультатно. Переможця не буде. Чому? Бо вони перекидаються аргументами, а не доказами. Теорія проти теорії. Як результат: залишається тільки питання.

Зізнаюся, що мені ближчі прибічники свободи — на кшталт Канта і Сартра, — бо мені здається, що пізнання свободи в моєму житті таки було. До того ж, виключно з моральних причин я змушений вірити в існування свободи: адже неможливі ні етика, ні правосуддя, якщо людина не є вільним і відповідальним господарем своїх учинків; так само неможливі ні покарання, ні честь. Хіба можна звинувачувати камінь, який на когось упав? Хіба можна його покарати? Певно, що ні.

Однак потребувати свободи з моральних причин не означає твердо знати, що свобода існує. Постулювати свободу не означає демонструвати її.

Отже, питання не знімається.

Такими є основні умови людського існування: жити радше із запитаннями, аніж із відповідями.

*

У жовтні 2010 року я здійснив тур Сполученими Штатами й англомовною частиною Канади, презентуючи англійський переклад моєї першої збірки оповідань «Одетта»; чари перекладу перетворили її на «The Most Beautiful Book in the World» («Найпрекраснішу книжку на світі» — так називається остання новела у збірці) — напевно, це найскромніша у світі назва!

Книжку добре зустріли. Цікаво. Це означає, що про Францію у місцевих ЗМІ відгукуються непогано, адже прийом дуже нечисленних перекладених тут французьких книжок віддзеркалює стан міжнародних стосунків. Мене душе смішило, коли я чув, ніби тільки французи можуть поєднувати художню оповідь і філософію, легко і глибоко порушувати непрості теми. Що ж, нині цьому вмінню аплодують. Проте дуже часто мені дорікають саме ним...

Під час літературних фестивалів і публічних читань, де я змушений спиратися на американський переклад, мене тішить реакція аудиторії і читачів. Вони одразу ж кидаються до найближчої книгарні і стверджують, буцімто їх причаровує моє