Шевчук Валерій - Око прірви, Шевчук Валерій

Але тільки та, біляста, що її Симеон назвав мертвою; темне коло посеред заводі було ніби покрите прозорою крижаною плівкою й не диміло. І знову почувся своєрідний запах, який був тільки тут, але цього разу не тільки дух падлини, а ніби аромат, змішаний із пахом гниття, наче пахли якісь болотяні квіти, хоч квітів поблизу ніде видно не було.

— Поведе вас брат Симеон, — сказав Антоній, коли по ставили ноші біля води. — Ходіть із Богом і, коли щось було в нас не так, вибачайте! Були ви нам любі гості.

Він підійшов до Созонта, обійнявся, тричі поцілувавшись, це саме вчинив і зі мною, і я відчув при цьому, що з рота йому йшов кислий дух — очевидячки, перегар з випитого меду. Решта учнів нам тільки вклонилася, за винятком Симеона, що мав продовжувати з нами дорогу, і ніби на поклик вони розійшлися, постававши на вгнутому березі Ока Прірви в певній відстані один від одного, зовсім так само, як тоді, коли нас зустрічали: двоє з лівого, а двоє з правого боку; Антоній же залишався посередині, тобто в місці, звідки починалася стежка. Тут-таки лежало три палиці, очевидно, приготовані заздалегідь, і мене раптом пронизала, як стріла, думка: коли ці палиці приготовлено заздалегідь, припустимо, Никифором, якого тут застав на світанку Созонт, то палиць мало б бути чотири. Звідкіля ж Никифор знав, що Павла ужалить змія і той помре? Отже, напевне відав, що піде нас через Око Прірви таки троє, а не четверо, відтак чи не Никифор підпускав до нас змію? Созонт також помітив, що палиць було три, а не чотири, бо виказисто на мене подивився. Відтак друга думка пронизала мене: коли тут, на Оці Прірви, має статися те, що передбачував Созонт, і коли конче мав загинути той, хто йшов останній, тобто коли здогад цей правильний, то чи не піти останнім мені, адже Созонт уважав, що вони не вбивають без потреби. Отже, мене, очевидно, не зачеплять, а Созонта підсікти на стежці не зможуть. Тому я й сказав:

— Мені сподобніше йти останнім. Триматимусь за ноші й так певніше почуватимуся.

— Що скажеш на це, брате Симеоне? — запитав Созонт, миттю мене зрозумівши.

— Чиніть як бажаєте, — байдуже мовив Симеон. — Моє послушання вас провести.

Водночас я помітив, що вони з Антонієм перезирнулися.

— Вирішуй ти, — сказав Антоній Созонту. — Як на мене, непевного треба ставити всередину.

– І я так вважаю, — спокійнісінько мовив Созонт. — Через це піду останнім.

Мені стало важко на серці, адже давав Созонтові можливість урятуватися. Він же застановився у своїх намірах і, коли наші здогади правильні, відверто йшов на смерть.

Симеон спустивсь у воду, пройшов трохи стежкою й зупинився. Я зліз з берега і став обличчям до Созонта, щоб прийняти ноші, тим часом мав можливість промацати ногою там, де починається стежка. Цього разу здогад наш був правильний, стежка — підвісна, бо я наштовхнувся на два вбиті впритул до берега дерев'яні кілки.

Созонт посунув на мене ноші, і я відступив задом, тягнучи їх за собою. Лопуховий листок із Павлового обличчя сповз — було воно страшне: роздуте й чорне; вже ніхто ніколи за цим лицем його не впізнав би. Виловив із води лопухового листка й покрив Павла. Созонт зсунувся у воду біля самого берега й, очевидно, також намацав кілки, бо вдруге виказисто на мене позирнув.

— Візьми палицю, — сказав Созонт, передаючи її мені. — А тепер розвертайся.

Я змушений був розвернутися, в одній руці тримав палицю, а в другій ручку тичини — ноші були на плаву.

— Рушили! — сказав за спиною Созонтів голос.

Не міг бачити, в який спосіб він тримається за ноші і як міг користоватися палицею. Запах падлини від збовтаної води збільшився, покривши аромат, який перед цим все-таки відчувався. Симеон пішов переді мною впевнено, але по вільно, промацуючи дорогу палицею; відчувалося, що проходив він Око Прірви не раз.

— Ми забули набрати з собою води, — раптом сказав ззаду голос Созонта. — Чи зможемо, Симеоне, біля чистої води зупинитися?

— Стежте за мною, — повернув голову Симеон. — Дам знака!

І знову рушив спокійно й упевнено. Біляста вода збовтувалася ногами, і ми покрилися димом, від якого почало трохи паморочитися в голові; пара відривалася від поверхні плеса й підіймалась угору, скручуючись у пасемка. Ми занурювались у воду все глибше й глибше, дим почав доходити нам до облич.

— Глибоко не дихайте! — крикнув нам Симеон. — Пара може запаморочити!

Мене вона вже запаморочувала, зрештою, був я малий зростом, особливо коли порівняти із Созонтом та Симеоном; здалося, що в голові починають скручуватися барвисті кружала, з'явилася легка нудота, а очі ніби покривала мла. Я дихав ледь-ледь, але і від того тіло почало млоїти, правда, не настільки, щоб утратити тяму. І, як завжди бувало зі мною в час небезпек, запалив у голові сторожового вогника, тобто всю увагу зосередив на цій малій, устромленій у мозок свічечці, і свічечка ця горіла, блимаючи вогником, але не погасала. Відтак млість у тілі почала зникати, хоч барвисті кола продовжували скручуватися і снуватися, ніби й голова моя починала диміти, як і ця заводь.

Ми поволі наближалися до темного кола, де диму й справді не було і де можна буде перевести подих. Пара на межі між білястою й темною не курилася, а ніби створювалося прозоре цямриння, як у справжній криниці, неначе незрима сила не пускала її поза округ. Мені нестерпно хотілося побігти стежкою, щоб швидше дістатися до живої води, але переді мною вивишалася струнка, висока й нерушна, як стіна, постать Симеона, а він ступав неквапно. Запаморочений, я послабив стиск руки на тичці від мар, і раптом відчув, що вона від мене вислизає. І тієї ж миті розлунився за спиною жахкий крик. Так, це був нелюдський, повен жаху та відчаю погук; стежка піді мною схитнулася, і тієї ж миті щось шубовснуло, я тільки зміг помітити краєм ока, як ручка тички, за яку тримався, стрімко подалася назад.

— Не зупиняйся! — закричав Симеон. — Пішли швидко! Стежка під ногами коливалася, Симеон ледве не побіг нею, а я несвідомо, наче прив'язаний до нього, подався слідом, ледь-ледь торкаючись хитливої опори під ногами й балансуючи схопленою обома руками навпереваги тичкою. Ми вскочили у простір темної води, і я на всі груди вдихнув повітря. Було воно чисте, живисте й повне добропахучості; від того запаморока минула, і я хотів зупинитися, щоб озирнутися.

— Не зупиняйся! — закричав знову Симеон, не зменшуючи швидкості, і я таки не зупинився й не озирнувся. Ще раз глибоко вдихнув і знову поринув у задушливі хвилі сивої пари. Стежка вже перестала хилитатися, глибина води почала зменшуватися, в голові знову попливли барвисті пасмуги, згинаючись і закручуючись, і я силою волі знову запалив свою свічку остороги. Симеон також ні разу не озирнувся, але ходу сповільнив, і це було до речі, бо я відчував, що зімліваю, що мене вже наповнює не смердюча пара, а страх, власне, жах, який і гнав мене, ніби стьобав по голові батогом, і я майже осліп, вже нічого навдокіл не бачачи, тільки освітлу пляму стрибливої переді мною Симеонової спини. Вода вже була не по груди, а по пах, але нудота збільшила ся, і я виригнув із себе всі рештки убогої їжі, які мій живіт ще утримував, — була то жовта, їдка вода. Але це принесло мені сяку-таку полегшу, що й дозволило подолати решту дороги, яка привела нас до купини, що виступала із води, де росло кілька немічних берізок з блідавими невеличкими листками; очевидно, саме тут було вбито кілки, що тримали стежку з цього боку Ока Прірви.

Симеон вискочив на сухе й подав мені палицю. Я схопився за неї однією рукою, другою оперся на свою, хоч упір мала непевний, виліз на сухе і впав на землю. Але не дозволив собі відпочинку, тому сів і обернувся в бік заводі. Була вона спокійна й нерушна, мирно диміла біляста вода, нерушно застигла вода темна, і плавали біля того кола у білястій мари, але Павлового тіла на них не було, так само ані сліду не залишилося від Созонта. Тоді тілом моїм пройшли корчі і я заридав, як дитина, відчуваючи, що з повік моїх котяться великі, як горох, сльози.

— Чи дуже любив цих людей, що так плачеш, брате Михайле? — спитав Симеон з якимсь холодом у голосі. — Може, раніше їх відав, не тільки пізнав у дорозі?

— Раніше їх не відав, — мовив, — а плачу, бо це були люди: Павло душі благої, а Созонт — великого розуму й знання.

— Великий розум і знання людині шкодять, — смутно мовив Симеон, — і до кривомисля справляють.

— Що знаєш про цих людей? — з тугою спитав я.

— Менше, ніж ти. Не сумуй на смерть, бо вона хоч і печальна, але не страшна, — відказав Симеон. — Що життя в цьому світі, брате Михайле? Тільки крок між народженням, та смертю. Учора прийшов, а нині йдеш. Страшна, брате, не смерть тіла, а душі, а життя наше — це дорога у житла смерті, мимолітний подих тих, що її шукають. Через це щохвилини заглядає смерть у вікна наші і що ми перед нею? Трава перед косою.

— Чи що вчинили ці люди достойне смерті? — спитав я крізь сльози.

— Може, і вчинили, а може, й ні — не знаю їх добре, — тим-таки тоном мовив Симеон. — Смерть приходить коли захоче і бере кого захоче. Нещасні ми, люди! Бо хто нас визволить од тіла смерті? Ми страхом смерті тримаємось у неволі, а неволя — це і є земний світ.

Він замовк, і ми дивилися на плесо Ока Прірви. По той бік проглядався берег, на якому стояли, ніби непорушні стовпчики, Микитині учні. Туманець, який вився від води, робив їх привидними. І мене знову пойняв страх, затопив, захопив, поглинув — захотілося якнайшвидше покинути це прокляте місце, не мав я більше сили на пережиття. Хотіло ся забитись у якусь руру, криївку, заплющити очі й передумати ще раз усе, що сталося. Продумати і зв'язати нитки, які так і залишалися незв'язані, — чи збагну я щось? Те, чого боявся Созонт, сталося, отже, смертю своєю він підтвердив свої здогади. Але зараз я не міг про те міркувати, надто вичерпаний, змучений і зморений був. Зараз хотів одного: самотності і спокою.

Коли розмовляли, не дивився я на Симеона, а тепер глянув. Стояв, безмовний і непорушний, як ще один стовп, ніби уподібнювався до тих остовпілих послідовників своїх чи сам ставав їм у приклад. Скорше останнє: обличчя його величаво надихнулося, і ніби в самописі пробував або ж відчував себе так, як вождь чи полководець, перемігши у великій, кривавій битві і для якого трупи ворогів — на радість, не на смуток.