Шевчук Валерій - Око прірви, Шевчук Валерій

Вже допливав до темного кола посеред Ока Прірви, коли ж вийшов на округлий берег сліпий Теодорит. На ньому була та ж таки хламида, але ветха, подерта, крізь яку світило тіло, десь така, як колись на Кузьмі. Виставив у мій бік сліпі очі і ніби принюхувався — весь був напружений і на струнчений.

— Хто це там пливе? — схвильовано гукнув він.

— Я, брате Теодорите, — відгукнувся. — Михайло Василевич, що відвідував вас минулого літа.

Побачив, був-бо вже близько, що напруження й наструнення у тілі Теодорита зникло — він ніби не того чекав.

— Не мене чекав, брате? — спитав я, підпливаючи до берега.

— Не тебе, — сказав Теодорит. — Але я радий будь-якому гостю.

— Чому сказав: я радий, не ми раді?

— Бо я тільки з усіх тут і є, — мовив печально Теодорит.

— А святий Микита? — спитав я, вилазячи з води і відв'язуючи від себе очеретяні снопи.

— Святий Микита помер, — відповів Теодорит. — Хочеш розкажу, як це сталося?

— Радий тебе послухати, — сказав я, віддихуючись, для того й на траву присів.

— Помер, коли Симеон із Мартою покинули острова. Власне, покинув Симеон, Марта подалася за ним. Чомусь тебе боявся, брате Михайле…

— Боявся, що не загинув в болоті й дістануся землі?

— Знаєш про це? — спитав Теодорит, сумно всміхаючись. — Не сподівався, що повернешся. Боявся, що штуки його відомі стануть… Через кілька днів подалися за ним Георгій з Никифором, бо то були не Микитині, а Симеонові учні. Євагрій, Антоній і я були учні Микитині. Але Євагрій не втримався біля нас і теж пішов.

— Тоді Микита й помер? — спитав я.

— Чи тобі вже хтось цю історію розказав? — спитав Теодорит.

— Ні, брате, — мовив я. — Але знаю, що Микита вже й минулого літа вельми хворів.

— Але про це ніхто не знав! — вигукнув Теодорит.

— Він нам показав покрите виразками тіло своє, — мовив я. — У ніч на Тройцю, коли спускався.

— Одного дня, у п'ятницю, півень закричав зранку на пробудження, а на проповідь не закричав.

— Бо півнем тим і був Микита, — сказав я.

– І це знаєш? — стрепенувся Созонт.

— Здогадався Созонт і повів мені.

— Симеон дуже боявся того вашого Созонта… Вважав, що його прислано на звіди.

— Знаю, — зітхнув я. — Тому й ковтнуло його Око Прірви. Продовжуй.

— Уломні та почварні зібралися, — розповідав Теодорит, — і ми з Антонієм, але Микита голосу не подавав і завісок не відгортав. Тоді я поліз на стовпа, але тихо було там.

— Отче, благослови нас, — сказав я, — бо народ унизу чекає.

Він же відповів. І знову кажу йому:

— Чому, отче, не відповідаєш чаду свойому?

Він же мовчав. Тоді дика думка стрілила мені до голови і, грішний, подумав я, що й преподобний з острова втік, як малодушні учні його. Почав мацати довкола й натрапив на блаженного. Стояв він ніби на молитві, руки біля грудей склавши. Тоді зрадів я, що стоїть, бо коли стоїть, то живий іще, тож сказав:

— Може, образив тебе чим, отче? Мовчав він. Тоді промовив я:

— Простягни хоч руку до мене, хай поцілую.

Але не було відповіді. Я подумав: невже до Бога відійшов?

Прихилив вухо, і не було дихання, а густий запах тліні від нього виходив, хоч не мало бути так: вранці він ще півнем кричав. Тоді я пізнав, що почив він у Господі й поклав прихилене до стовпа тіло його, а сам заплакав гірко. Отак він, брате Михайле, й відійшов…

— Поховали його чи віддали Оку Прірви? — спитав я.

— От бачиш, цього вже не знаєш. Поховали біля матері.

— Созонт сумнівався, чи були мати.

— Чому сумнівався?

— Бо історію про матір, як і всі інші про житіє його, взято із життя стародавнього Симеона-Стовпника.

— Не знаю, — мовив Теодорит. — Я сліпий і не бачив його матері, але всі казали, що вона була, померла і тут похована.

— Що ж було по тому? — спитав я.

— По тому уломні й почварні покинули острова, повів їх через Око Прірви та болото Антоній. Казав і мені йти, але я вирішив залишитися.

— Чому вирішив залишитися? — спитав я, і собі відчуваючи смуток.

— Сподіваюся, що повернеться сюди Марта.

— Звідкіля маєш таку сподіванку?

— Симеон жорсткий і немилосердний до неї був. Я їй так сказав: коли отямишся, повертайся, я тебе чекатиму.

– І що було б тоді?

— Тоді б я збудував тут дім, і ми зажили б у любові та згоді.

— Любиш її?

— Так! — коротко озвався Теодорит.

— Як же будував би дім, коли сліпий? — спитав я печально.

— Я робив би, а вона, як зряча, керувала б.

— А чи знаєш, що стежка через Око Прірви обірвана?

— Так, Антоній сказав мені, що обірве стежку.

— Чим би ви тут живилися?

— О, я б придумав. У мене є ятери, які ставлю по той бік острова. Вже викопав криницю, і вода хоч і пахне болотом, а пити її можна. Було в нас зерно, весною я його посіяв. Ростуть тут щавель і гриби.

— А взимку чим би харчувалися?

— Взимку я ходив би по селах за милостинею і приносив би їй та дітям. Ми тут прожили не один рік і навчилися давати собі раду.

— А як би Марта перейшла без стежки до тебе, Теодорите?

— Я і це продумав, — жваво сказав він. — Будую човна — подивись?

І він відвів мене між дерева. Тут і справді стояло одоробло, видовбане із стовбура старої сосни, — чи корито, чи барило.

— Перекинеться воно, — мовив я.

— Збоку прив'яжу очеретяні снопи — і не перекинеться, — гордо сказав Теодорит, а тоді спитав несподівано. — Схоже воно на Ноїв ковчег?

— Хто знає, який був той Ноїв ковчег, — ухильно відповів я.

— Мені ходить, — сказав Теодорит, — щоб посудина могла перевезти двох: мене і її.

— А коли до тебе прийти не захоче? Скільки чекатимеш?

— Доки сподіватимуся, — рівно мовив Теодорит. — Вірю, що прийде, бо де їй дітися в тому проклятому світі.

— Чому проклинаєш світ, не пізнавши його достатньо? — спитав я. — Може, ліпше в нього повернутися?

— Ні, — спокійно прорік Теодорит. — Я світ уже пізнав і нічого доброго в ньому не знайшов. Через це й не піду в нього. Та й, коли б пішов, ніколи б не розшукав у ньому Марти, і вона не знала б, де я. А так у мене є надія.

— Міг би її дочекатися, й разом повернулися б у світ. Збудували б хату між людей — гуртом жити легше.

— У світ збави й блуду? Ні, хочу бити новим Адамом, поселеним на порожній землі, і народити нових людей. Не Авеля з Каїном, які розпочали розбрат, а добротворного сімені.

— Гаразд, — сказав я. — Мені мила твоя знаміреність збудувати дім і завести доброчинну родину. Тим самим зробиш мертве місце живим. А коли перестанеш сподіватися?

– І на те в мене є рада, — всміхнувся Теодорит. — Тоді полізу на Микитиного стовпа й чекатиму учнів, молячись Богові і вбиваючи своє мерзенне тіло. А коли прийдуть учні, почнуть навідуватись і люди зі своїми приносами. Тільки я так, як Симеон, чинити не буду — Господь мене покарає.

І він гордо випростувався переді мною, гарний, як ангел, але з мертвими очима й так само змертвілим лицем. Стояв, осяяний сонцем, ніби витесаний із золототілої сосни, певний себе, а через те й неживий.

— Коли бажаєш, — зворушив величаво вустами, — і коли вже дістався сюди, покиньмо про Марту, — можеш стати першим моїм учнем.

І простяг руку, велично в мене тицьнувши…

Я пробудився, чи, власне, вийшов із візії. Не знаю, чи правдива була і чи все на тому острові біля Ока Прірви сталося так, як мені примарилося. Не знаю також, чи був це для мене якийсь голос чи поклик, але бажання вирушати на того острова не мав. А може, все-таки подумав, скористатися підказкою видива і стати учнем Теодорита, але в іншому: знайти десь пригоже місце у світі і збудувати собі дім, чекаючи, коли переступить його порога люба мені істота, яка десь, напевне, як і я, мусить блукати, адже кожна людина, як вістять, має собі пару? І цього я твердо не бажав, хоч таке мене по-своєму вабило.

Заплющив очі, бажаючи побачити візію власного дому, але замість того уздрів Пересопницьке Євангеліє і ще раз повільно, милуючись кожною сторінкою, подумки його перелистав. І мені стало на душі спокійно. Так спокійно, як буває:, коли прокидаєшся у залитій сонцем кімнаті і раптом усвідомлюєш, що кожен новонароджений день — це Боже дання.

Я розплющився — моя келія була вщерть залита яскравим ранковим сонцем.

________________________________________

notes

Примітки

1

Візерунки — твори, складені із біблійних цитат.

2

Перегринська — пілігримська, мандрівна, перегрин — мандрівник.

3

Іdea fіx — нав'язлива ідея (лат.).

4

Ворочок — мішечок.

5

Регент — керівник хору.

6

Кукіль — чернечий головний убір. Ще куколем називали плащ.

7

Свою проповідь Созонт побудував за Повторенням Закону, гл. 11, вірші 7–28.

8

Примітка на полі рукопису: "Цю пісню, як і наступну, Павло проспівав у кілька голосів вельми сердечно й печально".

9

Чамбул — загін.

10

Примітка на полі: "Матвій, гл. XІX, в. 30".

11

Примітка на полі: "Лука, гл. XІV, в. 10–11".

12

Кодола — груба вірьовка.

13

Плац потреби — поле битви.

14

Ялмужна — милостиня.

15

Копний суд — громадський суд у селян.

16

Примітка на полі рукопису: "Матвій, розділ 11, вірш 28".

17

Примітка на полі: "Матвій, глава 23, вірш 1–10".

18

Примітка на полі: "Буття, глава 42, вірш 11".

19

Примітка на полі: "Матвій, глава 6, вірш 13; глава 12, вірш 39; глава 13, вірш 19–20".

20

Примітка на полі: "Псалтир, глава 57, вірш 12".

21

Походня — смолоскип.

22

Вшетечник — розпутник, врізати полу — обряд того часу: зловленному перелюбнику врізали полу одежі, що ставало речовим доказом переступу.

23

Примітка на полі: "Матвій, глава 27, вірш 24".

24

Примітка на полі: "Єзекиїль, глава 28, вірш 7".

25

Примітка на полі рукопису: "Лука, глава 21, вірш 19".

26

Примітка на полі рукопису: "Йона, глава 2, вірш 5–7".

27

Болвохвальство — поганство, поклоніння ідолам.

28

Примітка на полі рукопису: "Ісая, глава 11, вірш 3".

29

Примітка на полі: "І Коринтян, глава 7, вірш 29–32".

30

Інтролігатар — палітурник.

31

Крин — біла лілея.