Антуан де Сент Екзюпері - Планета людей, Антуан де Сент Екзюпері

Іспанії на урок ботаніки, що гнав Мермоза до Південної Атлантики, а когось іншого - до поезії, виникає тому, що ми в своєму розвитку ще далеко не досягли вершини, нам треба ще зрозуміти самих себе і всесвіт. Нам треба покласти кладки в пітьмі. Цього не визнають тільки ті, хто егоїстичну байдужість вважає за мудрість, але така мудрість суперечить всьому, це жалюгідний обман. Товариші, друзі мої, скажіть мені, коли в своєму житті ми буваємо щасливі?

 

 

4

 

 

І ось на останніх сторінках цієї книги я знову згадую старих службовців, які були нашими провідниками на світанку в день першого поштового рейсу, коли ми готувалися стати людьми, бо мали можливість відзначитись. Усе-таки вони були схожі на нас, тільки не знали, що вони голодні. На світі дуже багато людей, яким ніхто не допоміг пробудитися.

 

Кілька років тому під час тривалої подорожі поїздом мені захотілося оглянути цю державу на колесах,- я на три доби став її бранцем, три доби мені не було де дітися від шуму й гуркоту, ніби морський прибій котив каміння, і я не спав. Десь близько першої години ночі я пройшов через весь поїзд від голови до кінця. Спальні вагони були порожні. Вагони першого класу були порожні.

Але в вагонах третього класу юрмились сотні робітників-поляків, яких вислали з Франції, і вони поверталися до Польщі. В коридорах спали, і мені довелося переступати через них. Зупинившись в вагоні без перегородок, схожому на казарму,- пахло там казармою або поліцейською дільницею - я при тьмяному світлі лампочок дивився, як від швидкого руху потяга шарпалися і здригалися тіла цих людей. Цілий народ, поринувши в важкий сон, повертався до своїх злиднів. Великі поголені голови перекочувались на дерев'яних лавах. Чоловіки, жінки, діти переверталися з одного боку на другий, ніби хотіли сховатися від гуркоту і трясанини, які заважали їм у тому забутті. Навіть у сні вони не знайшли собі затишку.

Відірвані від своїх домівок десь на півночі,- від будинків з трьома вазончиками герані, як я бачив в вікнах польських шахтарів, від малесеньких садочків,- ці люди, здавалося мені, наполовину вже втратили все людське і, гнані економічними припливами та відпливами, котилися тепер з одного кінця Європи в інший. Вони взяли з собою лише кухонне начиння, ковдри і занавіски, жалюгідне манаття в сяк-так зв'язаних клунках. Але все, що було їм любе, все, до чого вони звикли, всіх, кого приручили за чотири-п'ять років життя у Франції - кота, пса, герань,- їм довелось покинути, і з собою вони везли тільки оте кухонне начиння.

Мати годувала груддю немовля, а сама, здавалося, заснула - так стомилася. Серед безглуздя і хаосу цих блукань вона передавала дитині життя. Я подивився на батька. Череп важкий і голий, мов камінь. Скуте сном тіло, затягнуте в робочий одяг - худе і незграбне. Людина, схожа на купу глини. Так уночі на ринку валяється безформними купами нікому не потрібний мотлох. І я подумав: справа не в цих злиднях, бруді, потворності. Цей чоловік і ця жінка колись уперше зустрілися, і він, безперечно, всміхнувся до неї, а після роботи, певно, приніс їй квіти. Сором'язливий та незграбний, він, можливо, боявся, що його висміють. А їй, певній своєї чарівності, можливо приємно було з чисто жіночого кокетства помучити його. І він, той, що став тепер машиною, тільки й здатною кувати або копати, відчував у серці солодку тривогу. Це просто дивовижно, що вони обоє перетворились на купи глини. Під який прес вони попали, що їх так спотворило? Тварина і в старості лишається граціозною. Чому ж так зіпсовано прекрасну глину, з якої виліплено людину?

Я йшов далі серед цього люду, що спав важким, неспокійним сном. Хропіння, важкий стогін, бурмотіння, шкребіння грубих черевиків, коли хтось перевертався з боку на бік - усе зливалося в грубий гамір. І все це - під той безугавний гуркіт, ніби шум гальки, яку котить морська хвиля.

Сідаю проти тієї родини. Між батьком і матір'ю сяк-так примостилася дитина, спить. Але ось вона перевертається уві сні і при світлі лампочки я бачу її обличчя. Ох, яке чудове личко! Це подружжя народило чудовий золотий плід. Ці важкі лантухи породили чарівний витвір грації. Я схилився над малюком, дивився на його гладеньке чоло, на ніжні повні губи й думав: ось лице музиканта, ось маленький Моцарт, ось прекрасна обіцянка життя! Він, як той казковий маленький принц,- зігрітий теплим і розумним піклуванням, ким він тільки не став би! Коли в саду, після довгих пошуків, виведуть нарешті нову троянду, то всі садівники хвилюються. Її відокремлюють від інших троянд, її доглядають, її леліють. Але цей малюк ростиме без садівника. Маленький Моцарт, як і всі, попаде під той самий страшний прес. І зробить найвищою своєю радістю гидотну музику низькопробних кафе-шантанів. Моцарт - приречений.

І я повернувся у свій вагон. Я казав собі: ці люди не страждають від своєї долі. І мене мучить не співчуття. Не в тому річ, щоб зітхати над виразкою, що весь час не гоїться. Люди з такою виразкою не відчувають її. Виразка роз'їдає все людство, а не окрему людину. Я не вірю у співчуття. Те, що мене мучить, схоже на турботу садівника. Мене мучать не ці злидні - люди зрештою звикають до злиднів так само, як і до неробства. На Сході багато поколінь живуть у злиднях та бруді і вони не почувають себе нещасними. Того, що мене мучить, не вилікувати безплатним супом для бідних. Мене мучить не те, що спотворено прекрасну людську глину. А те, що в кожній людині якоюсь мірою вбито Моцарта.

 

Тільки Дух, торкнувшись глини, може сотворити Людину.

 

 

 

_____________

 

 

 

 

 

Антуан де Сент-Екзюпері

 

ПЛАНЕТА ЛЮДЕЙ

 

Antoine de Saint-Exupéry, "Terre des hommes", 1939

 

0056

 

 

 

 

 

Відмінна якість книги!

 

 

Оцифрований текст взято з інтернету.

 

 

© Вичитування, правка,