Річард Докінз - Сліпий годинникар: як еволюція доводить відсутність задуму у Всесвіті, Річард Докінз

уже їх. В обох випадках ці гриби не ростуть більше ніде, крім як у мурашниках чи термітниках відповідно. Звичай вирощувати гриби незалежно й конвергентно (неодноразово) виробили також декілька видів жуків.

Цікаві приклади конвергенції спостерігаються й серед самих мурах. Хоча більшість їхніх колоній ведуть осідлий спосіб життя у стаціонарному мурашнику, іноді вони, схоже, непогано почуваються, пускаючись у мандри величезними арміями мародерів. Це називається легіонерським способом життя. Очевидно, що всі мурахи розповзаються в пошуках харчів, але більшість видів повертаються зі здобиччю до стаціонарного мурашника, де залишаються королева й молодняк. Ключовою ж особливістю легіонерського способу життя є те, що армії мурах носять молодняк і королеву з собою. Яйця та личинки переносять у своїх щелепах робітники. В Африці легіонерський спосіб життя опанували так звані мурахи-кочівники. У Центральній і Південній Америці живуть «бродячі мурахи», дуже схожі на своїх африканських «братів» за способом життя та зовнішнім виглядом. Вони не надто близько споріднені й, безумовно, опанували навички легіонерського способу життя незалежно одні від одних і конвергентно.

Обидві групи формують винятково великі колонії — до мільйона особин в американських і десь до 20 мільйонів у африканських мурах. Обидві групи мають кочові фази, що чергуються зі «стаціонарними» фазами порівняно стабільних отаборень, чи «бівуаків». Мурахи-легіонери (чи, радше, їхні колонії), взяті разом як великі амебоподібні утворення, є безжальними й жахливими хижаками у своїх джунглях. І ті, і другі просто розривають на шматки все живе на своєму шляху, викликаючи містичний жах. У деяких частинах Південної Америки під час наближення великої армії мурах селяни традиційно полишають свої домівки з усім добром і повертаються, лише коли легіони пройдуть своїм маршем, «зачистивши» всіх тарганів, павуків і скорпіонів навіть із солом’яних стріх. Я згадую, як дитиною в Африці боявся кочових мурах більше за левів чи крокодилів. Однак варто подивитися на цю погану славу очима Едварда O. Вілсона, головного світового авторитета з мурах, а також автора книжки «Соціобіологія»:

У відповідь на єдине запитання про мурах, яке мені ставлять найчастіше, я можу сказати таке: ні, кочові мурахи насправді не тероризують джунглі. Хоча колонія кочових мурах і є «твариною», що важить понад 20 кг, налічує близько 20 мільйонів пащ і жал і є, безумовно, найгрізнішим створінням світу комах, вона все одно не така страшна, як ті історіям, які про неї розповідають. Зрештою, рій здатен покривати лише приблизно метр землі кожні три хвилини. Будь-яка досвідчена кущова миша, не кажучи вже про людину чи слона, може просто відійти вбік і спокійно собі спостерігати все це шаленство дрібних хижаків, не так небезпечних, як дивовижних і цікавих, кульмінацію еволюційної історії, настільки далекої від ссавців, що її ледве можна собі уявити.

Будучи вже дорослим, у Панамі я якось сам відступив убік і спостерігав американський еквівалент кочових мурах, яких боявся дитиною в Африці, що текли повз мене, немов тріскуча річка, і можу засвідчити факт їхньої дивовижності та цікавості. Годину за годиною легіони все йшли і шли, ступаючи як по землі, так і по тілах одне одного, а я стояв і чекав на королеву. Нарешті вона з’явилася, і присутність її навівала страх. Побачити її тіло було просто неможливо. Вона виглядала лишень рухомою хвилею метушливих робітників, кулею з мурах із переплетеними кінцівками, що кипіла й пульсувала. Вона була десь посередині цієї бурхливої купи робітників, і усе це оточували щільні лави солдатів, загрозливо розвернутих назовні з роззявленими щелепами, готових убити й померти, захищаючи королеву. Пробачте мій нестримний інтерес, але я проштрикнув цю кулю з робітників довгою паличкою у марній спробі роздивитися повелительку. Одразу ж 20 солдатів вчепилися своїми масивними м’язистими щелепами в мою паличку, можливо, щоб уже ніколи її не відпустити, тоді як десятки інших кинулися паличкою вгору, змусивши мене якнайшвидше її кинути.

Я так і не побачив королеви, але десь усередині цієї кулі, що кипіла, вона таки була — центральний банк даних, сховище головної ДНК всієї колонії. Ті пильні солдати були готові померти за неї не тому, що вони любили свою матір, і не тому, що були виховані в ідеалах патріотизму, а лише тому, що їхні мізки та щелепи були створені генами, відштампованими з еталону, що зберігається в самій королеві. Вони поводились як браві вояки, бо успадкували гени довгої лінії предкових королев, чиї життя та гени були врятовані такими ж бравими вояками, як вони самі. Мурахи-солдати в моєму випадку успадкували від своєї королеви ті самі гени, які їхні попередники успадкували від предкових королев. Мої солдати охороняли оригінали тих самих інструкцій, що змушували їх себе охороняти. Вони охороняли мудрість своїх предків, Ковчег Заповіту. Це дивне твердження буде роз’яснене в наступному розділі.

Я був тоді здивований і зацікавлений, до чого частково домішувалися ожилі напівзабуті страхи, але видозмінені й доповнені зрілим розумінням того, для чого відбувається все це дійство, якого мені бракувало в дитинстві, проведеному в Африці. Повнішими були й мої знання: я вже знав, що ця історія легіонів досягла тієї самої еволюційної кульмінації не раз, а двічі. Попри всю їхню схожість, це були не кочові мурахи моїх дитячих нічних жахів, а їхні далекі американські родичі. Вони робили ту саму справу, що й кочові мурахи, причому з тієї самої причини. Настала ніч, і я повернувся додому, знову відчувши себе сповненою благоговійного страху дитиною, але радіючи новому світу розуміння, що витіснив темні африканські страхи.

Розділ 5. Влада й архіви

На вулиці йде справжній дощ із ДНК. На березі Оксфордського каналу в нижній частині мого саду росте велика верба, саме вона й фонтанує в повітря насінням. Вітру майже немає, і насіння повільно дрейфує навсібіч від дерева. Уздовж усього каналу, наскільки можна побачити в мій бінокль, вода біліє від пухнастих цяток, що плавають на поверхні, і можна бути впевненим, що вони килимом укрили землю приблизно в такому ж самому радіусі в інших напрямках теж. Ці схожі на вату цятки складаються здебільшого з целюлози, що оточує крихітну капсулу, яка містить ДНК — генетичну інформацію. Уміст ДНК має становити невеличку частку від загального об’єму, то чому ж я сказав, що йшов дощ із ДНК, а не з целюлози? Відповідь полягає в тому, що значення має саме ДНК. Целюлозний пушок, хоч і об’ємніший, є лише парашутом, який потім уже не знадобиться. Все дійство, вата, сережки, дерево тощо покликані допомогти лише одній-єдиній речі — поширенню ДНК околицями. І не просто будь-якої ДНК, а ДНК, в кодованих знаках якої містяться специфічні інструкції для створення верб, що порозкидають нове покоління пухнастого насіння. Ці пухнасті цятки в буквальному сенсі поширюють інструкції зі створення самих себе. Вони з’явилися, бо їхнім предкам пощастило зробити те саме. Надворі йде дощ з інструкцій, дощ із програм, дощ з алгоритмів вирощування дерев і поширення пушків. І це не метафора, а щира правда. З таким самим успіхом там міг би йти дощ із дискет.

Усе просто й правдиво, однак люди довгий час цього не розуміли. Ще недавно, якби ви спитали мало не будь-якого біолога, що такого особливого в живих істотах на відміну від неживих, він почав би розповідати вам про особливу речовину під назвою протоплазма. Протоплазма не схожа на жодну іншу речовину; вона