Людмила Баграт - Зло, Людмила Баграт

Ян стояв під душем, спиною до мене. Голе тіло, таке беззахисне і сильне водночас, таке гармонійне. Він розтирав себе рушником, помітно поспішаючи. Пов'язавши рушник навколо стегон, Ян потягнувся по одеколон і… завмер. Наші очі зустрілися у дзеркалі стіни. Стіни зі скла. Не треба було читати Набокова на уроках фізики, дівчинко! Тоді такі оптичні фокуси не були б для тебе несподіванкою.

Ян повільно обернувся. Здивований погляд. Я зніяковіла (який сором! Боже мій, який сором!), миттю вилетіла у коридор, відчинила вхідні двері і стрілою долетіла до ліфта. Натискаючи на кнопку, почула Янів голос:

- Марго! Марго! Куди ти? Що ти робиш?

Я озирнулася. Справді, що я роблю? Ян стояв у дверях, в якихось двох метрах від мене. Мокре тіло, білий рушник, скуйовджене волосся, босоніж. Ліфт приїхав. Я відвела погляд, відкашлялася:

- Яне, я почекаю надворі, коло машини. Поквапся, будь ласка.

Він хотів щось сказати, проте я була вже в кабіні. Двері повільно зачинилися. Надворі я сіла на лавку і спробувала зосередитися. Що я наробила! Що тепер буде! Що скаже Ян? Відповідь на останнє запитання прийшла блискавично, я б сказала, прилетіла, у вигляді збентеженого Яна. Він був у костюмі, проте краватка не зав'язана і волосся ще мокре. В руках - моя сумочка.

- Ти забула її на дивані.

Я мовчки кивнула і взяла сумочку з його рук. Ян присів і знизу дивився мені в обличчя:

- Марго…

- Так. - Я роздивлялася пожовкле листя коло моїх ніг.

- Подивись на мене, будь ласка.

- Я не можу.

- Чому?

- Мені соромно.

Кілька хвилин ми мовчали.

- Навіщо ти це зробила? - Ян взяв мої руки у свої і почав гладити їх. Ніжно, заспокоюючи.

- Я… Яне, вибач, я не хотіла! Я просто нічого не могла з собою вдіяти. Я не хотіла підглядати, але там була ця шпарина, і, і, і я зазирнула, а потім, потім просто не могла зупинитися. І дивилася, дивилася… Яне, пробач, мені так соромно! Ти дуже сердишся, так?

- Та я гніваюся, а гніваний - я страшний!

Я уважно придивилася до нього. Жартує? Спробуй вгадай, що в цих чоловіків на мислі! Ян нахилився і прошепотів мені в самісіньке вухо:

- Мушу зізнатися, що моя цнота дещо вражена, проте це не головне. Переживу. - Він помовчав. - Сказати правду, я добряче роздратований.

- Чому? Через те, що я підглядала?

В його очах заграли бісики. Голос став хрипким, застережливим.

- Ні. Це мені навіть сподобалося.

- Через що ж тоді?

- Через те, що тобі вдалося втекти!

Я засміялася і зарилася обличчям в його мокре волосся.

- Яне?

- Гм?

- Хочеш, я зав'яжу тобі краватку?

Ми сиділи за маленьким столиком, вкритим темно-червоною скатертиною з золотими драконами по краю. Крісла теж були золотими. Над нами висів світильник у вигляді блідого місячного кола. їжа була холодною і гарячою водночас, ніжною і гострою, м'якою і хрусткою. Дивною, але напрочуд смачною. Ян розповідав мені про В'єтнам.

- Розумієш, стільки років кривавої, спустошливої війни, а ці люди все одно не втратили внутрішньої рівноваги. Доля прибиває їх до землі, а вони підводяться і спокійно йдуть далі, несучи у серцях вічність. Я багато подорожував, і, відверто кажучи, буддійські країни вразили мене найдужче. Кожна яскрава річ, яку ти бачиш у цьому приміщенні, зіронько, не має нічого спільного зі справжнім В'єтнамом. Все це - лише наші уявлення про ту країну. В'єтнамці показують нам те, що ми хочемо і можемо побачити. Цей народ не торгує своєю культурою. Він ховає її за вдаваною простотою, яскравою облудою і гучними вивісками: «Червоний дракон», «Чорний дракон», «Золотий дракон». І це не скнарість, це просто гідність. Гідність та розуміння того, що все прекрасне треба захищати. Як, наприклад, тебе, кошеня.

- Мене? Навіщо мене захищати? Від кого?

Ян дістав цигарку, закурив. Глибоко затягнувся, повільно випустив дим. Як гарно він курить і як… багато. Він подивився на мене поверх своєї руки. Чорні очі м'яко виблискували крізь тютюновий туман. Зачарував, приворожив, заплутав у тенетах своєї ніжности. Що ти зробив зі мною, Яне? Це запитання я, мабуть, промовила вголос, бо Ян на нього відповів. Чи знов наш телепатичний контакт?

- Я кохаю тебе, крихітко, кохаю і захищаю. Від світу, від себе, від тебе самої.

- Хіба світ - злий?

- Дитяче запитання. Справжнє, як і всі запитання дитини. На них не існує відповідей, бо справжнє запитання потребує справжніх відповідей, а справжніх відповідей не буває. З віком діти втрачають здатність по-справжньому запитувати і дорослими запитують лише тоді, коли знають відповідь заздалегідь. Сумно.

Я мовчки кивнула.

- Проте, як на мене, то світ - не злий і не добрий. Він просто небездоганний. Мабуть, забагато часу спілкувався з людьми і заразився нашими хворобами. Інколи вінруйнує красу. Чи то через необачність, чи…

- Через заздрість?

- Так, зіронько, вгадала. Через заздрість. Найдавніше з усіх почуттів.

- Знаєш, Яне, в тобі є щось азійське. Принаймні, мені так здається. Твій спокій, твоя розсудливість, зовнішня непохитність…

Він засміявся:

- Це надбане, зіронькою. Надбане роками спробі помилок. А за національністю я - мадяр. Ти боїшся циганів?

- Ні.

- Ну й правильної Чого нас боятися?

- Ти - циган?

- Мої батьки. Але факти - річ уперта. З генетикою не повоюєш. - Він примружив очі і зміряв мене палким поглядом. - Тому… стережись, красуне! Ой, вкраду я тебе, підхоплю на руки, притисну до серця, скочу на коня - і в ніч, стрілою, так, щоб вітер у вухах співав!

Моя черга сміятися. Я відкинулася у кріслі, непомітно зняла черевика, знайшла під столом ногу Яна і почала ніжно