Людмила Баграт - Зло, Людмила Баграт

І тут я почала пручатися. Не граючись у «не хочу», а по-справжньому. Ян це одразу збагнув, бо між тим «ні», коли тіло жінки каже «так», і тим «ні», коли воно наче перетворюється на закам'янілий знак протесту, чимало відмінного.

- Що сталося, Марго? Щось негаразд?

- Яне, я більше не можу! Я думала… чи я сподівалася… точніше, я мала слабку надію… ні, скоріше, я просто вірила, що от я… якби, нібито… ну, начебто, ну, знаєш? - Ян заперечливо похитав головою. - Ну-у, ніби керую своїми емоціями. Як кажуть, доволі сильна, щоб тримати себе у руках, але… - Я знервовано розсміялася. - Я… я… я слабка! Я не можу зайти до твоєї квартири, Яне! Я чекатиму на тебе тут. Це моє остаточне рішення, і обговоренню не підлягає. Все!

Я стояла, міцно притиснута до дверей його квартири, а Ян скелею нависав наді мною. Я подивилася ліворуч - його рука на чорній шкіряній оббивці дверей, праворуч - те ж саме. Не втечеш. Від кого? Ян знову вгадав мої думки:

- Кого ти боїшся, Марго? Мене чи себе?

Я опустила очі:

- Себе. Тебе. Нас обох.

Його пальці пестили мої коси. Він заспокоював мене, наче сполохану нічною примарою дитину.

- Не треба, крихітко, не треба боятися. Я ніколи не заподію тобі зла. Я кохаю тебе. Дужче за все на світі. Ти чуєш? Я не силуватиму тебе. Ніколи. Я хочу, щоб ти сама до мене прийшла. У тебе є час. У нас є прірва часу. Я чекатиму. Я дуже терплячий. Чекатиму хоч вічність і кохатиму, кохатиму, кохатиму. До нестями.

Я мовчки кивнула. Він хотів поцілувати мене, але я затулила його губи долонею. Ян усміхнувся, відчинив двері іпропустив мене вперед, у квартиру, дивнішу за яку я ще ніколи не бачила.

П'ять кімнат (Ян жив у старовинному будинку щедрого планування), проте внутрішня архітектура настільки особлива, що, здавалося, в квартирі діяли закони іншого виміру. Стіни з товстого різнокольорового скла, стіни - статуї, стіни - картини, стіни - шафи, стіни - вікна, стіни - дзеркала. Світильники у вигляді дерев з квітами-вогниками. У вітальні - величезний камін у вигляді печери, і все заставлено книжками, сотнями, тисячами книжок. Я почала їх жадібно роздивлятися. Ян кашлянув за моєю спиною. Так! Треба бути з ним суворішою, бо це ніколи не закінчиться!

- Яне, ти ще тут? Іди, перевдягайся, я знайду, чим зайнятися. - І, не втримавшись, додала:

- В тебе чудова квартира.

Він усміхнувся. Я сказала б, небезпечно.

- Ти ще не бачила спальні. Казка! Ходімо, я тобі покажу!

- Ні, Яне, іншим разом. Не зараз. - Я ковтнула слину. Ян розвів руками:

- Ну, як хочеш. Моя справа - запропонувати. А я б і не чіплявся… Чесне слово! Хіба що ти не змогла б контролювати своїруки…

- Яне! - В моєму голосі з'явився метал.

- Все, гаразд! Залишаю тебе з книжками. Якщо обриднуть, за пальмою коло акваріума - відеомагнітофон. Касети на полиці в стіні, позаду індійських слоників.

Я підійшла до полиці з касетами:

- Та-а-ак… Мультики є?

- Хто?

- Не хто, а що. Мультиплікаційні фільми. Анімація - це такий вид мистецтва. Мальовані чи лялькові персонажі…

- Знаю, знаю. Тобі що, подобаються мультики?

- Так. А що тут такого? Вони розважають і відволікають від проблем. А ще вони - смішні і добрі. Яне, ну чого ти смієшся? Я цілком серйозно.

Ян закусив губу:

- Я не сміюся, кице. Я куплю тобі мультики. Завтра ж піду в крамницю і куплю. Які тобі подобаються?

- Тутешні. «Жив-був пес», «Пригоди солдата». І американські теж. «Чіп іДейл», наприклад. Це про двох бурундучків,а ще б такий смішний кролик… Яне!!! - В мій голос увійшов метал. Я намагалася бути щирою, а він… Це нестерпно! Ви тільки подивіться - на очах сльози, зуби зціпив, а плечі аж тіпає від сміху.

- Яне, я ображуся!

- Все, зіронько, все! Зникаю! Будуть тобі мультики! І про кролика і про двох бу… буру… буруну… Ха-ха-ха! - Він зайшовся сміхом.

У розпачі я швиргонула в нього подушкою з дивана, але він ухилився і зачинив за собою двері.

Хвилин з десять я роздивлялася вітальню. Рідкісні книги. Багато з його фаху, проте є Тургенев і Достоєвський, Ніцше і Фрейд, Міллер і Фолкнер, Віан і Берроуз. На полицях - дивовижні вази, таємничі статуетки, незрозумілі талісмани. І кожна річ, мабуть, окрема історія. Я всі їх почую, всі! Неодмінно.

З ванної кімнати до мене долетів плескіт води. Не ходи туди, Марго! Не треба. Не випробовуй Янового терпіння. Він вже й так себе стримує з останніх сил. Проте я не могла опиратися спокусі. Так просто: відчинити двері, вийти у коридор. Темно, але мене вів звук. Поворот, кілька кроків, ще один поворот і…

Стіни ванної були з якогось дивного напівпрозорого скла. Ефект такий, наче дивишся на людину крізь стіну водоспаду. Я бачила, що у цьому кубі молочного світла щось рухалось, проте цього було замало. Я підійшла до дверей. Вони були причинені, але не зачинені. Я б не відчиняла їх, присягаюся! Ніколи! Проте… Там була щілина. Завширшки з мою долоню. Я підійшла і зазирнула крізь