Павло Архипович Загребельний - Дума про невмирущого, Павло Архипович Загребельний

тiльки хто добре заплатив, — сказав Антропов, i видно було, що вiн пишається своїм умiнням пiдтримувати стосунки навiть з такою собакою, як єфрейтор…

— Тварюка цей твiй Зеп, i бiльше нiчого, — сердито вiдказав йому IIавлуня Баиников.

— Ти мiзантроп, Павлуню, — лагiдно усмiхнувся Сашко. — Коли кiнчиться вiйна, тобi треба буде звернутися до лiкарiв, щоб вони перевiрили твою жовч. По-моєму, вона в тебе вся вже витекла з отiєї торбинки, що на печiнцi, й розлилася по всiх кишках.

— Можеш цiлуватися з своїм єфрейтором, а я однаково втечу звiдси, вперто промовив Банников. — Ще до зими втечу!

— Ну що ти йому скажеш, Андрiю? — розвiв руками Антропов. — Дитя, та й годi. Втечу! Втечу! А як?

— Якщо втiкати, то до зими, — сказав Коваленко, — Бо настануть холоди тодi буде важко.

— А зараз легко? — хмикнув Сашко.

— I зараз уже нелегко. Дощi почалися, лiси оголюються. Нiде й сховатися. Ну, а коли випаде снiг, тодi зовсiм не втечеш. По слiдах знайдуть.

— Снiг тут довго не лежить, — зiтхнув Банников. — Аби ж то снiг. Мене б вони нiколи на снiгу не впiймали, я б їх так заплутав, так би заплутав, що ого!

— Я тобi заздрю, Павлуню, — щиро сказав Андрiй, — Бо я зовсiм не вмiю втiкати.

— А ти пробував? — спитав Сашко.

— Пробував, та нiчого не вийшло.

— Павлуня он теж пробував i теж нiчого не вийшло. То чого ж ти йому заздриш?

— Бо вiрю, що йому колись вдасться.

— А тобi, Павлуню, Андрiй теж подобається? — звернувся Антропов до Банникова.

— Подобається, — вiдповiв той. — Подобається, бо смiливий. Вiн смiливiший за мене. Вiн не боїться побоїв. А я весь дрижу, коли мене б'ють. Я не можу цього переносити. Я…

I вiн заплакав.

— Ну, не треба, Павлуню, — погладив його по головi Андрiй. — Ти думаєш, менi легко переносити? Думаєш, я ото спокiйно лежав, коли надi мною хекали вiвчарки? Але ж так треба! Не я, так iнший мусить так робити. Кожен бореться, як умiє. Ти втiкаєш, я саботую на роботi.

Сашко дiстає хлiб, щоб пiдгодувати нас же з тобою. Адже не скажеш, що не любиш Сашка?

— Вiн добрий, — прошепотiв Павлуня, — Вiн дуже добрий.

— Ех, хлопчики, хлопчики, — глухим голосом промовив Антропов, — якi ви ще молоденькi, а якi гарнi, якi розумнi! I хто мiг вкинути вас в отаку яму, за вiщо?

Йому нiхто не вiдповiв, бо вiйна нiкому нiчого нiколи не вiдповiдає.

I знову тиша лежала в соннiм барацi, непорушна й причаєна, ховаючи у м'якiй пiтьмi гострi, безжальнi пазурi, як ховає в ласкавих лапах кiгтi злий чорний кiт.

Єфрейтор Зеп не забув слiв, кинутих йому в обличччя Андрiєм тiєї ночi. Вiн вважав, що на свiтi є тiльки нiмцi, все iнше — не варте уваги. Але нiмцiв вiдрiзняла вiд iнших людей насамперед мова, а тут раптом знаходиться хлопчисько, що володiє цiєю мовою не гiрше за нього самого, за Зепа! Єфрейтор розгубився. Де ж тодi межа, яка вiддiляє чистокровного арiйця вiд неповноцiнного представника iншого племенi? Зброя? Сила? Влада? Цiлком можливо. У всякому випадку Зеп мав тепер тiльки цi переваги над беззахисним, беззбройним радянським юнаком. I вiн використовував їх при кожнiй слушнiй нагодi.

На роботi Зеп не вiдходив од Андрiя. Вiн хвалився, що примусить працювати цього впертого руського як слiд, i навiть досяг деяких успiхiв у цьому, але в цей час стали вiдбуватися якiсь зовсiм незрозумiлi явища з усiєю командою. То раптом цiлих десять чоловiк об'явилися хворими i їх довелося гнати до лiкаря на сусiдню станцiю. Лiкар, звичайно, всiх їх назвав симулянтами й повиганяв з кабiнету, але день був безнадiйно втрачений. То полоненi оголосили голодовку, вимагаючи додаткової пайки хлiба й маргарину, яка буцiмто належала їм за важку роботу. З концтабору приїздила комiсiя для перевiрки стану справ у командi, тодi нагрянули гестапiвцi, робили обшуки, допити, загрожували. Знову було згаяно три днi, знову неприємностi, колотнеча, пiдозри. Всi вартовi ходили розлюченi, аж синi, а особливо Зеп, якому все це заважало займатися його "комерцiєю". У вiльнi од вахти вечори вiн розгортав бiблiю i стискав кулаки, читаючи рядки: "I розграбують багатство твоє, i розiб'ють красивi доми твої, i дерева твої, i землю твою кинуть у воду". Як би вiн домстився над цими незрозумiлими, впертими, як вiслюки, людьми! Вiн би грабував, убивав, палив, топив у водi, плюндрував би! Але для цього треба їхати в невiдому Росiю, гибiти десь у снiгах, ховатися вiд куль i снарядiв. Не такий вiн дурень, щоб лiзти туди. До того ж фронт, як пишуть у газетах, весь час вирiвнюється, скорочується, отже, там, певно, менше й менше треба солдатiв. Хай плюндрують тi, що там, а вiн грабуватиме душi оцих чужинцiв, вiн навчить їх, як треба поважати сильних, вiн навчить їх покорi!

Тепер єфрейтор не бив Андрiя. Вiн лише замiрявся на нього прикладом, бо спостерiг, що це дiє на полоненого набагато ефективнiше, нiж удари. Юнак починає боятися. Вiн зiщулювався, намагався триматися якомога далi од єфрейтора, в глибинi очей металися в нього тiнi страху. Може, то була ненависть? Та нi, Зеп не вiрив, щоб ненависть пересилила страх. I ще вiн знав: коли ти хочеш зробити людину покiрною, треба не давати спочинку. У Андрiя тепер не було перерви на обiд, йому не давали посидiти й пiсля роботи в барацi, ганяючи на рiзнi дрiбнi роботи.

В першу ж недiлю Зеп примусив його носити з пiдвалу брикет i брукву для кухнi. Невеличкi дерев'янi дверцята, що вели до пiдвалу, були приладнанi якраз пiд тим ганочком, по якому солдати увiходили до своєї половини барака. Дверцята замикалися знадвору внутрiшнiм замком. Зеп одчинив їх i штовхнув Андрiя в затхлу темряву.

— Давай! Та пошвидше!

Сам вiн у пiдвал не пiшов, а лишився на свiжому повiтрi. Андрiй помацав по стiнах бiля дверей i, знайшовши вимикач, засвiтив свiтло. Маленька, забруднена, запорохнявiла лампочка осяяла довге, як i барак, низьке примiщення з дощаною стелею i сiрими кам'яними стiнами. Андрiй присiв навшпиньки i, накладаючи