Рафаелло Джованьолі - Спартак

вбивствами, споруджують статуї й храми і де під покровом Законів дванадцяти таблиць йому було дозволено на моїх очах, поруч із моїми покоями проводити всі ночі в потворних оргіях. О закони нашої батьківщини! Які ви справедливі і як широко можна вас тлумачити!.. Ці закони мені теж дещо дозволяли: мені надавалося право залишатися спокійним свідком усього, що відбувається й навіть проливати сльози, але крадькома, в подушки овдовілого ложа, і, нарешті, право бути відкинутою будь-якого дня з єдиної причини — що я не дала спадкоємця своєму панові й володареві!

Обличчя Валерії спалахнуло від збудження.

— Так, звичайно, перед обличчям таких законів я порушила свій обов'язок… Я знаю… визнаю це… Але я не збираюся ані захищатися, ані просити пробачення: я порушила свій обов'язок, що не мала мужності піти від Сулли зі Спартаком.

— Отже, ти повстаєш проти законів нашої батьківщини, проти наших звичаїв, проти пристойності? — здивовано запитав великий оратор.

— Так, так, так… Повстаю, повстаю… відмовляюся від римського громадянства, від свого імені, від свого роду… Я нічого ні від кого не вимагаю… Виїду жити на відокремлену віллу у яку-небудь далеку провінцію, або ж у Фракію, у Родопські гори, зі Спартаком, і ви, всі мої родичі, більше не почуєте про мене… Тільки б бути вільною, бути самою собою, вільно розпоряджатися своїм серцем, своїми прихильностями.

Знесилена від хвилювання, від напливу бурхливих почуттів, Валерія сполотніла й упала на ложе, знеможена.

Гортензій довго дивився на сестру з жалем, а потім лагідно сказав їй:

— Я бачу, люба Валеріє, що ти погано почуваєшся.

— Я? — вигукнула матрона, швидко підвівшись. — Ні, ні, я почуваюся цілком добре, я…

— Ні, Валеріє, повір мені, ти нездорова… Ти така схвильована. Це позбавляє тебе тверезої ясності розуму, необхідної у розмові про такі серйозні речі.

— Але я…

— Відкладімо нашу бесіду до завтра, до післязавтра, до слушного моменту.

— Але попереджаю тебе, я все вирішила.

— Добре, добре… Ми ще про це поговоримо… А поки я молю богів, аби вони не позбавили тебе свого заступництва, і прощаюся з тобою. Привіт тобі, Валеріє, привіт!

— Привіт тобі, Гортензію.

Оратор вийшов із конклаву. Валерія залишилася сама, занурена в глибокі, сумні роздуми. Від цих смутних думок її відволік Спартак. Увійшовши в конклав, він кинувся до ніг Валерії та, обіймаючи, цілуючи її, дякував їй за любов до нього. Раптом він здригнувся, вирвався з обіймів Валерії й, відразу сполотнівши, насторожився, ніби зосереджено прислухався до чогось.

— Що з тобою? — схвильовано запитала Валерія.

— Мовчи, мовчи, — прошепотів Спартак.

Раптом у глибокій тиші обоє ясно почули хор чистих і звучних молодих голосів, хоча до конклаву Валерії долітала тільки слабка, віддалена його луна. Хор співав десь далеко, на одній із чотирьох вулиць, які вели до будинку Сулли.

Широко розплющивши очі, Спартак завмер, ніби усе його життя залежало від цієї пісні. Валерія могла вловити й зрозуміти лише деякі грецькі слова. Вона мовчала, і на її блідому як алебастр, обличчі відбивалося страждання, написане на обличчі рудиарія, хоча вона й не розуміла причин його мук.

Обоє не вимовили ані слова, коли ж стих спів гладіаторів, Спартак схопив руки Валерії й, цілуючи їх, вимовив зі слізьми в голосі:

— Не можу… не можу… Валеріє… Моя Валеріє… пробач мені… Я не можу цілком належати тобі… бо сам собі не належу…

Валерія підхопилася, побачивши у цих словах натяк на якусь колишню любов рудиарія:

— Спартаку!.. Що ти сказав? Яка жінка може відняти в мене твоє серце?

— Не жінка… ні, — відповів гладіатор, сумно хитаючи головою, — не жінка заважає мені бути щасливим… найщасливішим з людей… Ні! Це… це… Ні, не можу сказати… Я зв'язаний священною й непорушною клятвою… Я більше не належу собі… І досить цього… Знай лише, — додав він, — вдалині від тебе, позбавлений твоїх божественних поцілунків… я буду нещасним… дуже нещасним… Найнещаснішим з людей.

— Що з тобою? Ти збожеволів? — злякано мовила Валерія, і, схопивши своїми маленькими руками голову Спартака, звівши брови, вона пильно вдивлялася в його очі, ніби бажаючи прочитати в них і зрозуміти, чи не втратив він глузду.

— Що ти говориш? Хто забороняє тобі належати мені, лише мені?.. Говори ж! Розсій мої сумніви, позбав мене мук, скажи мені — хто?.. Хто тобі забороняє?..

— Вислухай, вислухай мене, моя божественна Валеріє. Я не смію говорити… це не лише моя таємниця… знай лише, що ніяка інша жінка не може… не могла б змусити мене забути твої чари. Ти повинна це зрозуміти. Ти для мене вища й більша за будь-яку богиню.

— Але що ж із тобою? Якщо ти так любиш мене, чому говориш мені про твої страждання? — запитувала бідолашна жінка, ледве стримуючи ридання. — Чому не можеш довірити мені свою таємницю? Хіба ти сумніваєшся в моїй любові, у моїй відданості тобі? Хіба я мало надала тобі доказів? Хочеш ще?.. Говори… наказуй… Чого ти хочеш?..

— Які муки! — Спартак рвав на собі волосся, у розпачі ламав і кусав свої руки. — Любити, обожнювати найпрекраснішу з жінок, бути коханим і тікати від неї… не маючи права сказати їй… не маючи права нічого сказати… тому що… Я не можу… не можу… — закричав він у розпачі. — О, я не смію говорити!

Валерія, ридаючи, обійняла його. Він вирвався з її обіймів.

— Але я повернуся, повернуся… коли отримаю дозвіл порушити свою клятву… повернуся завтра, післязавтра, незабаром. Валеріє, це не моя таємниця. І ти пробачиш мене тоді й ще більше будеш любити… якщо ти можеш любити ще дужче, якщо існує почуття сильніше, аніж те, що зв'язує нас… Прощавай, прощавай, моя Валеріє!

І надлюдським зусиллям волі він змусив себе розтиснути обійми коханої жінки, що плакала у нього на грудях. Хитаючись, мов п'яний, Спартак вийшов з конклаву а Валерія, знепритомнівши од хвилювань, упала на підлогу.