Йосип Сліпий - Спомини

Тоді в 1903 році помер Папа Лев XIII[147]. Я десь вже вичитав це в ґазеті, і мої сусіди розпитували мене про смерть папи, а я розповідав їм про його недугу, про благословення світу перед смертю і про похорон.

28 серпня, на празник Успення, я їздив з батьками до Налужжя, де була ікона Матері Божої, почитана в Струсівщині і Теребовельщині. Завжди була там проповідь котрогось з ліпших проповідників в околиці. Молився я про благословення в науці перед початком шкільного року. Вже пахло тоді осінню. Господарі позвозили снопи, чорніли поля, а то й зеленіло посіяне жито. 30-го серпня я зібрав свої річи, приготовлену одежу і рано, попращавшись з рідними, виїхав до Тернополя. Не забуду ніколи і тих сліз, з якими супроводжала мене мати аж до воріт. Батько наказував мені, щоби молився і пильно вчився, хоч можу нині сказати, що під тим оглядом, я нічого не полишав до бажання.

У Тернополі батько найняв мені стацію[148], за доплатою 12 ринських[149] на місяць, при вулиці Сокола, яка називалася тоді Стрілецька. Там мешкав і мій свояк, Юліян Мушинський. Це була польська родина — Райс. Він був “оберміллером”[150] в якомусь більшому млині, а його син ходив тоді до вищої реальної школи, і я вже тоді зачав розрізняти клясичні науки від технічних. Я там привчився краще польської мови, одначе нераз боліли мене якісь неприхильні виступи проти українців, бо вже загострювались відносини між українцями і поляками.

Учителями в гімназії були абсольвенти теології, несвячені, і багато ще некваліфіковних суплентів[151]. Катехитом був о. Тома Бородайкевич[152], високий ростом, дуже побожний священик, але мало комунікативний, а ще до того його староруські погляди відчуджували його від учнів, хоч треба сказати, що він помагав їм і старався на учительських конференціях їх боронити та допомогти перейти їм до вищої кляси. В першій клясі він заохотив учнів вступити до Братства Серця Христового, і тоді записався і я. Братство провадив тернопільський сотрудник о. Дурбак[153]. Підписану ним книжечку я зберігав увесь час аж до 1939 року і відмовляв щодня приписану молитву — 10 “Отче наш” і 10 “Богородице, Діво”.

На Служби Божі в неділі і свята ми ходили до середньої церкви, парохіяльної, рідко до церкви над ставом, а ще рідше до церкви при вулиці Микулинецькій[154]. Парохом Тернополя був о. крилошанин Громницький[155], дуже ревний священик і шанований всіми українцями і поляками. Два, зглядно три рази до року ходили ми до сповіди, а добровільно робив я це кілька разів. Екзорти[156] говорив спочатку о. Дубицький[157], що вчив і реліґії, і клясичних мов.

Мене приділив управитель до відділу “Б” і в ньому остав я аж до матури. З перших учнів-товаришів, з якими я запізнався, — це Ганкевич, син пароха з Деренівки біля Теребовлі, Дубіцький, Іван Пасіка з Лошнева (пізніший