Олександр Семенович Іванченко - Дорогами Маклая

надзвичайно красивий голос і легко піддається дресируванню. Індонезійські народні свята рідко відбуваються без змагань співучих перкутут. ">[30]. Дівчина стала їх доглядати. «Якщо тобі подобаються мої перкутут, — сказав Маклай, — то серце в тебе справжньої принцеси. Я вилікую тебе від усіх твоїх недугів, і ти вийдеш заміж за красеня-принца. А поки що втішайся співом перкутут і не забувай їх годувати. Я повинен поїхати на кілька днів у своїх справах». І поїхав, нічого більше не сказавши.

Дівчина не знала, що в маленьких перкутут співала душа сміливого принца. Колись він сховався в гірських лісах, щоб не бачити злих людей, і перетворився на співучу пташку. Він був рідний брат Маклая. Якби я була тією дівчиною, то зразу про все розпитала б. А їй і в голову таке не прийшло. Знаєш, що вона зробила? Привела в Маклаїв дім якогось чоловіка, а про птахів і забула. Усі перкутут померли з голоду. Інший би її ніколи не простив, а Маклай був не такий. «Що ж, — мовив він, повернувшись додому, — коли ти пам'ятаєш тільки про себе, принцесою тобі не бути. Ти завдала мені великого горя й заслуговуєш на покарання. Але мені жаль тебе, дівчино. Ти вийдеш заміж за молодого торговця солодощами і, якщо зумієш, будеш щасливою». Уявляєш? Тепер таких мужчин ніде нема. Я знаю вас, жінкам ви нічого не прощаєте.

Закінчивши розповідати легенду, Ясан пирснула сміхом.

— Гадаєш, вона лишилася з тим торговцем?

— Мабуть…

— Вона була «купу-купу малам», присягаюсь аллахом! Я собі уявляю, що було далі. Ми не такі дурні.

— Ти хіба не хочеш заміж?

— Я? Гм… Ти що?

— I am a night bird[31]. Уночі я повинна літати.

— Ти ще обіцяла розповісти про себе.

— Російські мужчини всі такі терплячі?

— В чому?

— Язик жінки — вітер, завжди одна пісня.

— Іноді вітер буває приємний.

— Все одно він скоро набридає. Мені нічого розповісти про себе, І аm a night bird. Ти не хочеш провести зі мною вечір?

— Мені треба поспішати, Ясан. У мене багато справ.

— Good night, boy,[32] — сказала вона сумно.

Таких вулиць, як Сламат Маклай-рая, у Нижньому місті Джакарти дуже багато. Простертий ланцюг замкнених прямокутників. Через рівні проміжки поперек вулиці стоять криті крамнички. Потрапити з одного прямокутника до іншого можна лише із сусідніх вулиць. Поверніть біля крамнички праворуч або ліворуч, і вузький прохід, трохи ширший від коляски бечака, виведе вас на паралельну вулицю, пройдете по ній тридцять-сорок кроків і там побачите, куди треба повернути знову.

Кожен прямокутник схожий на довгий двір. Усі будинки дощані, під червоною черепицею. Фасадна стіна спільна для кількох будинків. Вікон нема. Замість них аж під самісіньким дахом у стінах видовжені дірки завширшки п'ятнадцять — двадцять сантиметрів. Або такої ж форми дерев'яні решітки. Засклених вікон не роблять: власної скляної промисловості в Індонезії нема, скло ввозять з-за кордону, а тому коштує воно дорого. У всіх таких будинках задуха неймовірна, хоча дверей, які б зачинялися, також здебільшого немає — замість них легка занавіска.

Усіх, з ким нам довелося розмовляти на вулиці Сламат Маклай, я запитував, що вони знають про Маклая. Більшість повторювала легенди, які я вже чув. Інші явно починали домислювати, вибудовувати здогади. Але таких було мало. Найчастіше радили звернутися до пака[33] Судармоно. Казали, що він напевно відповість на всі наші запитання.

Його дім у кінці вулиці. Найпомітніший навіть у вечірніх сутінках. Тільки в пака Судармоно є на цій вулиці невелика веранда, розмальована, як казковий будиночок в дитячому парку.

На веранді дві лави й низенький диктовий стіл, закладений різнобарвними аркушами тонкого рисового паперу, в'язками гнучких прутків, усякою всячиною. Пак Судармоно робить паперові ліхтарики — така в нього професія. Ліхтариками завішана вся веранда. Вони мов строкаті надувні іграшки. Це і є іграшки для дітей і дорослих. На Яві без них не. буває жодного свята. Грізні бойові півні, страхітливі голови драконів, маски злих і добрих духів. На веранді пака Судармоно зійшлися всі казки Індонезії. Рай для дітлашні. Увечері нікого немає, пізно вже, а вдень їх тут, мабуть, юрби.

Пак Судармоно схожий на старенького інтелігентного кравця. Маленький, сухенький, в круглих металевих окулярах з однією дужкою. Замість другої на лівому вусі — шнурок. Обрідне сиве волосся, на дрібному обличчі, неначе помилково, — великий, з широкими ніздрями ніс. А підборіддя — гостреньке, трикутником.

Коли ми прийшли, пак Судармоно сидів на веранді, при світлі гасової лампи майстрував птицю фенікс. Вона була майже готова, лишалося приклеїти хвіст.

Назвали себе, пояснили, чого завітали. Він обережно поклав на стіл свою птицю, неквапно зняв окуляри. Очі короткозоро примружились. Дивиться, неначе силкується пізнати. І раптом дуже жваво, з несподівано молодою усмішкою:

— Чудово! Прошу, панове, сідайте. — Метушливо схопився, змахнув долонею з ослона невидимий порох, сів знову. — Сукарті, агов, Сукарті!

На веранду, по-східному вклоняючись, вийшла дівчина років вісімнадцяти. Перекинута на груди чисто українська коса, барвистий халатик.

— Сламат соре! Добрий вечір!

— Моя молодша дочка, студентка університету, — сказав пак Судармоно. — Сукарті, доню, приготуй гостям гарну каву. Сподіваюся, ви не відмовитесь? Сукарті, прошу тебе, не барися.

Дівчина дзвінко засміялася й миттю зникла в домі. Пака Судармоно виповнила батьківська гордість, така зрозуміла й загалом така однакова в усіх країнах світу.

— Пустунка, ой, пустунка! Ви подумайте, майбутній лікар, вивчає стоматологію!

— У вас багато дітей?

— Тепер тільки Сукарті. Три старші дочки замужем. Я хотів оженити й сина, та Судармоно сказав, що знайде наречену сам. З батьками тепер не дуже радяться, дух