Топ популярних книг за місяць!
Knigoed.Club » Публіцистика » Дорогами Маклая 📚 - Українською

Олександр Семенович Іванченко - Дорогами Маклая

287
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку "Дорогами Маклая" автора Олександр Семенович Іванченко. Жанр книги: Публіцистика / Пригодницькі книги.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 36 37 38 ... 136
Перейти на сторінку:
була дуже смішна й зовсім його не стосувалася.

— Матахаріку Ян Тінгі — моє Високе Сонце. Хіба до сонця дотягнешся?

Дорогою на Сламат Маклай ми ще кілька разів зупинялися, і Омар розповідав про себе. Народився він на Сулавесі, колишньому Целебесі, в селі. У батьків було мало землі й багато дітей. Сімнадцятирічний Омар приїхав на Яву, хотів піти добровольцем в армію або на військовий флот. Військових одягають, годують, та ще й гроші платять.

Сімнадцятилітніх добровольців до армії тоді брали. Омар був здоровий, міцний хлопець, але йому сказали, що в нього мало грамоти. Він закінчив тільки підготовчий клас, а для армії треба не менше чотирьох класів початкової школи.

На Сулавесі Омар вирішив не повертатися, влаштувавсь у Джакарті вантажником на залізничній станції. Може, працював би там і досі. Та він ходив на футбольні матчі й завжди купував ігрові квитки. Якось йому поталанило — два квитки виграли. Грошей вистачило на коляску бечака.

Уже дев'ять років він бечак. Заробляє, як випаде, буває двісті рупій за день, іноді — триста, а то й нічого. Якщо не купувати м'ясного й не пити пива, за двісті рупій день прожити можна. П'ятдесят рупій — кілограм бананів, сто рупій — чашка вареного рису з пальмовою олією. Лишається ще на воду й півпачки «Крести».

— Ну й як, Омаре, не шкодуєш, що став бечаком?

— Ет, судара, аллах знає, що я повинен робити. Він захотів, і я виграв гроші, щоб купити коляску. Хіба я не чесний мусульманин?

— О, я не маю сумніву, Омаре. Звичайно, ти чесний мусульманин, це одразу видно.

— Атож, судара, ви можете не сумніватися. Закони ко-рану я знаю не гірше за інших, я тільки не вмію молитися.

— Гадаю, такий гріх аллах тобі простить.

— То правда, судара, аллах усе прощає, він не такий, як люди.

Потім я запитав його, що він знає про Маклая.

— Там велике нічне кабаре «Бінтанг»[26].

— Ні, я запитую про чоловіка Маклая.

— Ет, запитайте щось легше! Добрий, мабуть, був, коли вулиця Сламат Маклай. Я чув, він давав перцю бланда[27].

— Більше нічого не чув?

— Х-хо, я чую все, що чує бечак!

— А про Маклая?

— Ет, запитайте щось легше!


Кабаре «Бінтанг» стоїть посеред вулиці. Прохідна арка просторої веранди править начебто за ворота на Сламат Маклай. Побудувавши в такому місці свій заклад, господар, очевидно, розраховував, що кожен перехожий, опинившись на веранді кабаре, конче спокуситься чимось. А проте за столиками порожньо. Рано ще, день тільки починав згасати. Нічні кабаре Джакарти оживають після настання темноти, коли трохи розвіється денна задуха.

Звідкись, з протилежного боку веранди, до нас підбігли кілька дівчат у вузьких блакитних сукнях. Відштовхуючи одна одну, навперебій пропонували свою компанію. Я розгубився, не знав, що їм сказати.

Одна з них, найсміливіша, сіла за наш столик, не чекаючи згоди.

Я усміхнувся.

— Як тебе звати?

— Ясан[28].

— Гарне ім'я, твої батьки любили поезію.

— Вони давно померли, я не знаю, що вони любили. Раніше моє ім'я подобалося дівчатам, а тепер вони на мене тільки зляться.

— Чому?

— Кажуть, я надто досвідчена. Вони вважають мене старою.

— Тобі багато років?

— Так, дуже.

— Це секрет?

— Коли тобі цікаво, можу сказати. Двадцять три.

— Хіба це багато?

— Так я ж «купу-купу малам»[29]. Жінці в моєму віці пора бути матір'ю. — Вона засміялася. — Знаєш, це так смішно!

— Розкажи що-небудь про себе.

— Ти мужчина, моя розповідь тобі буде нецікава.

— Коли дівчина розповідає про життя, у неї завжди виходить цікаво. Це я вже перевірив, слухати всякі розповіді — моя професія.

— А хіба є такі професії?

— Бувають.

— Тоді можеш слухати, але спершу дай мені закурити, Я дістав з кишені пачку «Беломора».

— О, таких сигарет я не бачила!

— Це радянські цигарки.

— Ти радянський? Я зустрічала французів і німців, ваші люди тут ніколи не бували.

— Цю вулицю названо ім'ям Маклая, він був нашим ученим.

— Хто це тобі казав?

— Не пам'ятаю, хтось сказав…

— Не слухай нічого, вони нічого не знають. Маклай народився в Джок'якарті, в кратоні султана. Він був наслідним принцом, але стати султаном не захотів. Мені ти можеш повірити, я знаю точно. — Вона закурила й довго кашляла в кулак. — Вибач, дуже міцний тютюн, я звикла курити «Кресту». Маклай мав добре серце, він давав притулок нещасним дівчатам.

— Правда? Я такого не чув.

— Якщо хочеш, я можу тобі розповісти. Я знаю все. Може, почастуєш мене пивом? Я п'ю «Анкер», у «Бінтанзі» його подають на льоду.

Я замовив пива.

— Ти добрий, як Маклай, я бачу по твоїх очах, — мовила вона. — Що ти хочеш знати про Маклая?

— Усе, що знаєш ти.

Офіціант приніс пиво. Вона налила собі склянку, пляшку підсунула до мене.

— Пий!

— Спасибі.

— Маклай не пив зовсім, але був добрий і без вина. Одного разу він зустрів на вулиці хвору дівчину: Вона сказала йому, що їй ніде жити й нічого їсти. Він запросив дівчину в свій дім, добре нагодував і подарував їй дорогу сукню.

У дворі Маклая було багато кліток з маленькими перкутут

1 ... 36 37 38 ... 136
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дорогами Маклая», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Дорогами Маклая"