Олександр Семенович Іванченко - Дорогами Маклая

Тінгі» — «Моє Високе Сонце». Коляска вкрита лаком і, навіть запорошена, вся сяє.

Її власникові років двадцять вісім. Невисокого зросту, кремезний, з шапкою жорсткого кучерявого волосся. Одразу впадають у вічі неприродно витягнуті мочки вух і пласке, наче обтесане підборіддя. Темна і, здається, геть суха шкіра туго обтягнула гострі вилиці й широкий негроїдний ніс. На запалих щоках вона трошки м'якша, в дрібних зморшках. Одягнутий у драну, землистого кольору майку й короткі, в грубих латках шорти. Босі ноги — плескаті, у саднах, з синіми набухлими венами й м'язистими литками, як у професіонального велогонщика.

Заклавши ногу на ногу і спершись на коляску, він стояв, ліниво покурюючи дешеву нудотну сигарету марки «Креста» — суміш тютюну й гвоздики.

— Послухай, приятелю, — звернувся до нього Анді, — ти знаєш, де Сламат Маклай-рая?

— Це тут, у Нижньому місті, але звідси далеко, — відповів він, не змінюючи пози.

— Повезеш?

— Вам доведеться заплатити сто рупій.

— Якщо доїдемо швидко, ти матимеш сто п'ятдесят. Він раптом пожвавішав, кинув сигарету і з таким виразним жестом, який у нас назвали б «одеським»:

— Х-хо! Вони мені кажуть! Я працюю чесно, це коштує сто рупій, не більше.

— Тим краще. Їдьмо!

Анді сів у коляску й посунувся, звільняючи місце ДЛЯ мене. Та їхати пасажиром я не збиравсь.

— Як тебе звати?

— Омар.

— Я хочу їхати, Омаре, на твоєму місці. Ти дозволиш?

— Ви можете сісти хоч на руль, тільки тоді ми просто не поїдемо і я втрачу свої сто рупій.

— А якщо я сяду не на руль, а за руль?

Знову той «одеський» жест.

— Х-хо! Вони мені кажуть! А куди я?

— Сідай поряд з цим паном, казатимеш, куди їхати.

Його очі підозріливо звузились. Недовірливо дивиться то на мене, то на Анді. Потім рішуче, з аристократичною недбалістю:

— Гаразд, пане, я плачу вам ту саму ціну.

Ми з Анді зареготали.

— Цей пан, — пояснив Анді, — з Радянського Союзу, він хоче познайомитися з працею бечака, щоб написати про нього в книжці. Пан Саша пише книжки. Може, її героєм станеш ти.

Омар ніяково заусміхався.

— Будь ласка, судара-судара[25], це інша річ.

Джакарта такого, мабуть, ще не бачила. Європеєць, обливаючись потом, крутить педалі, а чорний, як головешка, рикша незалежно й гордо сидить на місці пасажира, та ще поряд з елегантним паном. На всьому шляху, поки я сидів за рулем, нас супроводжували здивовані погляди, регіт і свист хлопчаків.

Я старався з усіх сил. Хвилин через тридцять мою сорочку можна було викручувати. Піт заливав очі, стікав по спині й грудях. Усе тіло було мокре. Коляска, що здалася мені спочатку легкою, ставала дедалі важчою.

Я почав швидко видихатися, звичайно, більше від страху, що мене ось-ось зіб'ють. Повз нас в обидва боки мчала сила-силенна всього, що людина поставила на колеса. Я притискався ближче до узбіччя, але небезпека потрапити під чиїсь колеса не зменшувалась. Я зрозумів, що без перепочинку довго не витримаю. А мені конче хотілося до вулиці Сламат Маклай доїхати за рулем. Інакше Омар мене б засміяв.

Зупинилися біля якоїсь вуличної кав'ярні. Я сказав, що хочу пити.

Сиділи за столиком під великою барвистою парасолькою, через соломинки смоктали з пляшки холодну кока-колу. Коляска стояла біля входу в кав'ярню, було видно її борт з написом. Я запитав Омара, що означають слова — «Матахаріку Ян Тінгі».

— Так звати одну дівчину, — сказав він.

— Вона твоя наречена? Чи ти жонатий?

— Ет, де ви бачили жонатого бечака!

— А що, хіба бечаки не женяться?

— Ет, судара, що ви кажете! Хіба бечак має п'ять чи десять тисяч рупій?

— Такий викуп треба платити за наречену?

— Можна й три тисячі дати, то вже яка наречена. Один заплатив двадцять тисяч. Він мені сам казав, я його давно знаю, він працює в кав'ярні на Чікіні.

— Офіціант так багато заробляє?

— Х-хо, заробляє! Там завжди п'яні, на його місці і я заробляв би. Ет, усе одно жити ніде.

— У тебе нема домівки?

— Який бечак зостається бечаком, якщо в нього є домівка?

— А що тобі каже Матахаріку Ян Тінгі? Ви, мабуть, кохаєте одне одного?

Гмикнувши, він мовчки знизав плечима. Потім несподівано зареготався, начебто йому пощастило добряче пошити мене в дурні.

— Ту дівчину я вигадав.

— Вигадав? — Я усміхнувсь. — Це ж як?

— З голови. Захотів і вигадав.

— Виходить, такої дівчини немає?

— Може, десь і є. Дівчат багато.

— А ці малюнки на колясці, ти їх також придумав?

— Я заплатив за них п'ятсот рупій. Один хлопець намалював, я сказав йому, і він намалював. Я гадав, це коштує тисячу рупій, а він згодився за п'ятсот. Матахаріку Ян Тінгі приходить до мене, коли я сплю. Вона жаліє мене й дає розумні поради.

— Які?

— Усякі… В минулий сезон дощів у мене довго хрипіло в грудях і часто боліла голова. Уночі я попросив Матахаріку Ян Тінгі сказати, що мені робити. Вона відповіла: «Ти спиш, Омаре, на сирій землі, це зле. Купи собі подвійну циновку й теплу ковдру». Я так і зробив й більше не хворію.

Він розповідав про це так, наче дівчина, яку він вимріяв, була реальна, жива і справді щось йому радила.

Ні смутку, ні скорботи в його голосі не було. Про свою примарну Матахаріку Ян Тінгі він говорив шанобливо, з дитячою щирістю й наївністю, але весело, начебто вся ця історія