Григор Угаров - Слідами вигнанця

орудує якийсь розбишака, — похмуро буркнув він. — Нацьковує дикунів проти урядових військ!

— Як то «нацьковує»?

— Узяв їхній бік. А тепер, кажуть, навчив їх відбивати португальців боєм. Навчив буцімто й новітньої військової тактики. Отже, важкенько тепер тримати тих дикунів у покорі.

А коли Павел повідомив, що лаштується досліджувати країну гаубау, лейтенант застеріг:

— Не передрікаю вам нічого доброго. Дикуни у тих краях люті, мов хижаки. Вони настромлять вас на рожен і засмажать, якщо ви бодай на мить утратите пильність. Дикун покірливий тоді, коли дуло зброї холодить йому груди!

— А нащо їм убивати вченого? — посміхнувся географ.

— То ви не знаєте дикунів! — іронійно посміхнувся офіцер. — Вони ненавидять усіх білих!

— А мене це чомусь не лякає! — відповів Павел.

— Тоді я не ручуся за вашу голову, — сказав лейтенант. — Людей у мене обмаль. Зараз я можу дати вам для охорони тільки трьох солдатів. Не більше!

Павел відмовився од послуги й попрощався. Лейтенант хвацько відкозиряв, клацнувши закаблуками.

Географ повернувся до своїх супутників, які декади на нього віддалік, і вони рушили далі. Тож не було сумніву, що в країні гаубау перебуває біла людина. «Але хто та людина, що взяла бік волелюбного племені?» — питався географ.

І ще одне було загадкою: чому та людина живе в Африці? Якщо це справді Павлів батько, то де поділись тоді оті дигери? Чому він досі не діставсь до узбережжя й. не втік з першим-ліпшим кораблем додому?

V

У середині вересня мандрівники ввійшли у ліс Шімусинг, з великою точністю позначений на Гонгориній карті.

Стежка видалась широченька й добре втоптана. Все свідчило за те, що це єдина торговельна дорога для племен, які носять із внутрішніх районів на узбережжя слонові ікла, пальмове вино та бульби маніоки, вимінюючи їх на сіль, клапті бавовняної тканини, мотики, сокири, ножі тощо. Стежка звивалась у темному холодку поміж маками. Земля була вкрита вогким рудим мохом, а стовбури дерев — червоними лишайниками. Тільки де-не-де в холодок прокрадався самітний сонячний промінь і спалахував на макові гарячим рубіновим полум'ям. З дерева на дерево переповзало гадюччя ліан, часом понад двісті метрів завдовжки. В непрохідній гущавині пурхали не знайомі Павлові птахи, перегукуючись різким голосом. Крізь шати високих сандалових дерев подекуди прозирало блакитним оком небо.

У лісі на географа напосіла хмара кусючої мушви-тампани, яка кровожерливо обліплювала незахищену шкіру й за мить перетворювала її на решето. Павел змушений був оббинтувати голову, але маленькі ранки жахливо свербіли. Тампани, однак, не чіпали Камбелу та Домба.

Проте мушва виявилася не єдиним лихом. Ось уже другий день мандрівникам дошкуляли спрага та голод. І географ, і обидва негри ще деякий час могли б зносити голод, але спрага була нестерпна. Горло їм пересохло, губи засмагли. Балканову вперше доводилося так страждати без води. Але на карті було позначене близьке джерело й тому Павел так квапив своїх друзів уперед.

За годину перед очима подорожніх розкрилася галявинка. Посеред неї стирчало старе гуаво, безплідне тропічне дерево з обсмаленим блискавкою стовбуром.

Павел уже не бачив нічогісінько, крім рятівного дерева з мертвим покоцюрбленим галуззям. Він піддав ходу, але, як часто буває в таких випадках, ноги йому підломились, він хитнувся й упав на землю. Потім таки звівсь і відсапався. В голові гуло, груди високо здіймалися. Раптом ліс пішов йому перед очима вихилясом. Павел бачив дерева, мов у густій імлі. «Що це зі мною? — промайнула думка. — Невже не витримаю?»

Балканов постояв мить, заплющивши очі, потім знову глянув. Виявилось, він удруге впав і лежить на землі… Зібравши рештки сили, Павел звівся спочатку на лікті, потім і сів. Подививсь назад — негрів не видно. Він поповз рачки. Задихаючись, облизав повстяним язиком губи й раптом відчув на язиці смак солі. Торкнувсь рукою — кров. Уста порепались від спраги й спеки.

Нарешті він якось дорачкував до сухого дерева. Глянув униз — неглибока яма, поросла зеленою травою, а на дні — вода. У воді відбивалось гілля, небо й він сам — мандрівник, для якого зараз краплина води — понад усе в світі.

Сповзши похилим укосом на дно ями, тремтячи всім тілом, наче в пропасниці, Павел допався до води. «Не треба багато пити! — стримував він сам себе. — Після такої спраги вода може зашкодити!» Але якась нездоланна сила тягла його до джерела. Хотілось ковтати жадібно, невситимо. А голос розуму торочив: «Годі, годі, схаменися!»

Павел відірвавсь од води, ліг і полегшено зітхнув. Кількох ковтків було досить, щоб угамувати жагу, яка пекла його вогнем.

Незабаром доплентались і Домбо з Камбелою та Корі. Негри й собі налетіли на джерело, мов шуліки на курчата, але Балканов сидів на чатах.

— Тільки по одному ковтку! — попередив він, дістав кухлик, набрав у нього води й простяг хлопцеві.

Домбо ковтнув і загаласував:

— Ще вода! Ще спрага, гамба!

Балканов нічого на це не сказав, тільки похмуро хитнув головою на місце поруч себе. Домбо з виразу його обличчя здогадався, що хоче гамба, й покірливо вмостивсь на траві. Камбела, висмоктавши свого кухлика, смачно заплямкав губами, проте підкорився мовчки, без нарікань.

Але тепер прокинувся голод. Банкою консервів, двома кокосовими горіхами, кількома сухарями та двома сушеними рибинами не дуже-то нагодуєш трьох голодних мандрівників. Харчу більше не було. Через те Балканов наказав Камбелі залишитися пасти бика, а сам з Домбом подався на полювання. Хлопець узяв батьків спис. Старий негр, який стежив за кожним порухом свого сина, очевидячки, зрадів, побачивши, як Домбо міцно тримає зброю. А коли хлопець дужим помахом кинув спис уперед, Камбела аж засяяв од батьківської гордості.

VI

Кроків за сто Павел та Домбо збочили на стежину, яка ледве продиралася крізь непрохідні джунглі. Час від часу географ зупинявсь і прислухався. За поворотом дві гієни, зачувши їх, з котячою спритністю чкурнули в хащі. Тікаючи, вони ввесь час підозріливо озиралися на мисливців, зводили вгору