Фред Унгер - Червоне доміно

— Чи залишитесь ви… е, ви до неділі — Лейпціг?

— Лейпціг? Тут?

— Так.

Енергійний кивок головою.

— Ярмарок. Купувати. — Він, сміючись, потер великим пальцем об вказівний. — Розумієте?

— Так, я розумію.

— Харазд.

— Лейпціг — красиве місто. Оui?

— Дуже красиве. Дуже добре. Але ніхто, хто показувати. Ніхто пояснювати. Дуже шкода.

Я глянув збоку на блондинку і мало не сказав, що ми з Карін можемо запропонувати свої послуги як гіди. Та перш ніж я встиг сформулювати цю думку в словах, месьє Дюма вже поклав руку на плече Карін.

— Хочете показати нам Лейпціг? Мадмуазель Іветті й мені? Прошу!

Карін вагалася й не знала, що відповісти.

Доктор Козель підбадьорливо кивнув їй.

— Звичайно, колего Зоммер. Покажіть нашим гостям Лейпціг. Лейпціг буде вам вдячний, та й наші гості, напевно, також.

— Ну, гаразд, — вона соромливо посміхнулася до месьє, вищого за неї більш ніж на цілу голову. — Згода.

— Merci, mademoiselle, гпегсі beaucoup[7].

І він швидко залопотів щось — випалив одразу з десяток фраз, з яких я не зрозумів ні одної. Тим часом він поклав другу руку на плече блондинки й тепер крокував поміж ними, як переможець: в кожній руці по дівчині.

Мені це було неприємно.

Не через його зажерливість. Це я йому прощав. Тут було дещо інше. Карін, моя маленька Карін, ні разу й не згадала про мене, не кинула на мене жодного погляду, відколи тут з'явився цей француз. Вона ніби зовсім забула про моє існування.

Минуло ще півгодини, і французи з нами розпрощалися. Карін і доктор Козель проводжали їх аж до машини. Я відмовився від такої честі.

Стоячи за фіранкою в секретаріаті, я спостерігав, як вони від'їжджали. Бачив, як широкоплечий, вже рушивши, висунув голову з віконця і кивнув Карін, помітив також, що й Карін кивнула йому у відповідь. Не дуже, а так, ледь-ледь, але все-таки вона кивнула йому. Їй зовсім байдуже було, що всі монтери дивляться на неї і, очевидно, думають про неї казна-що.

— Ви маєте щось проти цих двох? — нараз почувся знайомий голос.

Я так поринув у споглядання, що зовсім не помітив, коли зайшов Гайєр.

— Чого це вам спало на думку?

— У вас таке похмуре обличчя.

— Справді? Можливо.

Мене розбирала злість, що він втручається не в своє діло. Те, як я ставлюся до Карін і до французів, стосується лише мене самого. Йому до того зась.

Але він уже й сам змінив тему розмови.

— Через десять хвилин ви будете зайняті?

— Так. Треба ще раз обчислити міцність станин.

— А не можна зробити це трохи пізніше?

— Вам щось треба від мене?

— Вгадали! — весело сказав він, — Я хотів би продовжити розмову, яку ми, на жаль, не закінчили вчора.

— Це обов'язково?

— Боюсь, що так.

Я хотів сказати, що сьогодні я вже й без того втратив надто багато часу, але потім передумав. Так чи інакше він говоритиме зі мною, отже не варто було й опинатися.

— Ну, гаразд. Через десять хвилин?

— Так. Мені треба перед тим уладнати ще дещо. Будь ласка, зайдете в кімнату для відвідувачів. Тільки не забудьте!

— Ні.

Він причинив за собою двері. Я дивився вслід йому з суперечливим почуттям.

— Що це він говорив про французів? — спитала Віра Горм.

— Ах, просто так.

— Карін?

— Так, це пов'язано і з нею.

Я не хотів про це говорити. Нехай Віра притримає свою цікавість. Це стосувалося лише мене і нікого більше. Про те, що я кохаю Карін Зоммер, знав лише я. Навіть Карін ще не знала, хоча мені здавалося, що вона мала б почувати це.

З дня на день я плекав надії, але тепер мої надії розвіялись вщент. Це, власне, не було для мене несподіванкою, але все-таки — боляче.

У принципі, стороннім людям заборонено заходити до заводської будівлі, і тому на першому поверсі обладнали спеціальну прийомну — кімнату для відвідувачів.

Прийомна мала троє дверей.

Одні сполучали її з будиночком, де сиділа заводська сторожа. Другі двері вели до нижнього коридора, але вони були завжди замкнені. Ключ від них зберігався у Петерса. За третіми дверима — маленька, без вікон, комірчина; як мені відомо, там стояли старі меблі, інструменти й різна апаратура. Ключ від цих дверей був у нашого швейцара.

Щоб потрапити до прийомної, я мусив пройти повз Петерса.

— Капітан Гайєр уже там?

— Він чекає на вас. Ідіть зразу ж туди.

Капітан Гайєр і лейтенант Швенк сиділи в задніх кріслах і розмовляли.

— Я вже боявся, що ви забули про нашу домовленість, — сказав Гайєр. — Я саме хотів вам подзвонити.

— Прошу пробачити. Я…

Він махнув рукою.

— Гаразд. П'ять хвилин — то не має значення. Прошу, сідайте. Ви курите?

— Дякую.

— На жаль, це не «Інка», — ніби виправдуючись, сказав він. — Вони для мене надто дорогі.

— Байдуже. Я курю все, що димить.

— Треба відвикати. Справді, це шкідливо. Гайнце, а як ти гадаєш?

Лейтенант Швенк кивнув.

— Це зовсім неважко. Є люди, які щодня кидають курити.

— Ти, видно, недавно читав Марка Твена?

— Читав.

Так гомоніли ми досить довго,