Збігнєв Херберт - Варвар у саду

приваблює своєю величною суворістю і простотою. Катари відкидали більшість таїнств, скажімо шлюб, що було наслідком їхнього негативного ставлення до плотських справ. Проте вони допускали те, що ми б сьогодні назвали цивільним шлюбом, і тому в реєстрах інквізиторів часто трапляються слова amasia чи concubina[55] (стосовно дружини катара). Сповідь була загальною, а найважливішим таїнством уважалося consolamentum[56] — духовне хрещення, яке уділяли тільки дорослим особам, і то після тривалих приготувань, молитов і постів. Ті, хто його прийняв, переходили з численної лави «віруючих» до вузької і готової на все еліти «досконалих».

Урочистість відбувалась у приватному помешканні. Стіни без оздоб, побілені вапном, пара простих меблів, стіл, вкритий сніжно-білим обрусом. Євангелія та запалені свічки. Кандидат у «досконалого» зрікався католицької віри, зобов’язувався не їсти м’яса, ні іншої їжі тваринного походження, не вбивати, не присягатися, зрікався також будь-яких тілесних стосунків. Майно він віддавав Церкві катарів. Відтоді «досконалий» цілковито посвячувався апостольській праці та милосердним діянням, зокрема доглядові за хворими, — до певної міри парадоксальна риса у людей, які гордували тілом. Він також давав урочисту обітницю не зректися нової віри, й історія переказала тільки три імені «досконалих», які злякалися полум’я багаття.

У ритуалі катарів ми не знаходимо жодних рис магії, ініціації чи гностицизму. Він був, радше, як слушно зауважив Донден, апеляцією до старої традиції перших віків християнства.

Короткий виклад доктрини катарів вимагає залучення витонченого апарату теологічних понять, що значно перевищує обсяг цієї праці. Тому обмежимося популярним переказом основних тез.

Рене Неллі — видавець, перекладач і коментатор текстів катарів — твердить, що основна різниця між катаризмом і католицтвом полягала у тому, що для Римо-католицької Церкви Зло було покаранням за гріхи і залишалося до певної міри у руці Божій, тоді як у катарів Бог сам потерпає від Зла, але нікого ним не карає. Творінням сатани — грішного, первородного сина Бога, є чуттєвий світ, а також людина, котра поєднує в собі буття і ніщоту. Пекла немає, натомість є реінкарнації, під час яких особа губить свою тілесність, тягнеться до світла або грузне у лихій матерії. Катари відкидали Старий Заповіт (Бог Мойсея був для них синонімом Демона) і вважали Євангелію єдиною книгою, гідною читання і роздумів. Але Христос не був для них втіленим Богом, а тільки еманацією Всевишнього. Оскільки Христос був безтілесним буттям, то не міг страждати (катари відкидали символіку хреста як доказ брутальної матеріалізації духовних справ). Католицьку Церкву вони вважали сатанинською установою, «вавилонською блудницею». Кінцем світу мала стати космічна пожежа. Душі повернуться до Бога, а матерія буде знищена. Наслідком цієї есхатології був засновок, що всі люди спасуться після належно довгого часу втілень — це єдина оптимістична риса цієї суворої єресі.

Але чи єресі? Фернан Ньєль висунув сміливу, однак імовірну тезу: катари не були єретиками, бо вони створили нову релігію, цілком відмінну від римського католицтва. Коли ми пристанемо на цю засаду, то хрестовий похід проти альбігойців постане у новому світлі, а моральна рація хрестоносців викликатиме поважні сумніви.

Автор цього нарису не є професійним істориком, а лише оповідачем. Це звільнює його від наукового об’єктивізму, дає простір для симпатії та пристрасті. Зрештою, їх не позбавлені й учені. Вистачить порівняти дві голосні останнім часом праці на тему хрестового походу проти альбігойців, написані професором П’єром Бельпероном і Зоєю Ольденбург. Обидві засновані на джерелах, але цілком протилежні в оцінках і висновках. Не лише ті, хто творить історію, а й ті, хто про неї пише, відчувають, як у них за плечима стримить чорний демон нетерпимості.

Певним виправданням буде той факт, що йтиметься про переможених.

У березні 1208 року папа Інокентій III урочисто оголошує хрестовий похід проти християнського графа Тулузи Раймунда VI — кузена французького короля, шваґера англійського та араґонського королів, одного з найбільших суверенів тогочасної Європи. Величезна його держава, яка охоплювала також Прованс і сягала на півдні Піренеїв, була могутньою не лише через союзи й феодальні зв’язки. Численні та багаті міста були спадкоємцями духу свободи і старої середземноморської цивілізації. Вони урядували за римським правом, а демократично обрані органи влади — міська рада, консули — були фактично суверенами. Найбільші з міст творили справжні автономні республіки з власним судочинством і такою кількістю привілеїв, про які довго не могли навіть мріяти міста Півночі. Атмосфера свободи й рівності панувала у громадському житті цих людських спільнот, котрі жили без релігійних і расових забобонів. Арабські лікарі втішалися загальною повагою, а євреїв можна було часто зустріти у міських органах влади. Не лише у столиці краю, «в рожевому місті» Тулузі, третьому в Європі після Рима та Венеції, а й у таких центрах, як Нарбон, Авіньйон, Монпельє, Безьє, задовго до заснування університетів діяли славетні школи медицини, філософії, астрономії та математики. Саме в Тулузі, а не в Парижі, почали викладати філософію Аристотеля, пізнаного за посередництва арабів. Інтелектуальний рівень цих земель нагадує часи Ренесансу, і саме тут, а не в Італії, било його перше джерело. Мова Півдня Франції, перш ніж після підкорення краю зійти до рівня діалекту — окситанська, — була мовою поезії всієї Європи, і у XII й XIII століттях німецькі, англійські, французькі, італійські та каталонські поети з запалом наслідують велику лірику трубадурів. Навіть Данте спершу мав намір написати Божественну комедію окситанською мовою.

Якщо має слушність пошук у одному слові певної мови ключа до розуміння загиблої цивілізації, то тим, чим для греків була kalos kagatos[57], а для римлян virtus[58], тим для Півдня було paratge, слово, яке трапляється і відмінюється нескінченну кількість разів у поемах трубадурів, а означає і честь, і правоту, і рівність, і осуд права п’ястука, і повагу до людської особи.

Відтак, можна сміливо стверджувати, що на Півдні сучасної