Руслан Володимирович Горовий - Ген воїна

Генерал кинув погляд на дорогу. Зустрічний транспорт був далеко. Чоловік перемкнув передачу і повів машину на розворот. У цей момент мобільний задзвонив знову.

— А щоб тебе, — генерал зиркнув на трубку, яку кинув на сидіння.

Саме в цю мить він почув протяжний звук клаксона і побачив через скло з боку пасажира величезну фуру. Заскреготіли гальма. «...З російськими номерами...» — встиг подумати генерал. Фура влетіла в «Мерседес». Легковик зім’явся, немов та бляшанка, між фурою та відбійником. За кілька секунд вантажівка спинилася остаточно.

Біля місця ДТП почали зупинятися інші машини. Із понівеченої кабіни фури виліз очманілий молодий здоровань. Люди підбігли до «Мерседеса».

— Живі там є?

— Та звідки? — розвів руками один з чоловіків. — Місиво...

— Я не знаю, як воно вийшло, — бідкався далекобійник. — Я їхав, а він переді мною розвертатися почав. Я ж таку махину не спиню вмить...

Андрій стояв у бункері біля вхідних дверей і оглядав вибухівку, закладену росіянином.

Він зупинив останній таймер і тепер вирішував, чи від’єднувати пристрої від стін. Покрутив і обмацав один із пристроїв і нарешті вирішив не чіпати. Мало як бува, можливо, десь всередині є інший детонатор на від’єднання. «Ех, нема Дяка, — подумав Андрій, — він би ці штуки розібрав на раз-два». Чоловік припинив роздивлятися вибухівку і повернувся до жінки, що сиділа за столом. Вона саме витягла із залізного боксу якісь широкі сірі смужки, що нагадували пластир.

— Ось, — простягнула декілька смужок Андрієві. — Наклей на подряпини.

— Що це?

— Довго пояснювати, наклей. Давай допоможу.

Андрій зняв куртку, бронежилет і почав заліплювати смужками подряпини на руці.

— Знаєш, Марічко, за останні дні я неначе прожив ще одне життя. Життя настільки нове і незрозуміле, що здається, не зможу в ньому адаптуватися.

Марічка зайшла зі спини і заклеїла Андрієві широчен­ну подряпину, що простягалася від плеча аж до лопатки.

— Ніби все, — тихо проговорила жінка, — за п’ятнадцять хвилин все буде добре.

Андрій накинув на себе куртку і сів за стіл.

— Слухай, давай начистоту. Я прийшов сюди, щоб знайти терористів. Вони називають себе «Кві###тники» і планують теракт на станції. Але з того, що я бачу, — Андрій обвів поглядом бункер, — ти, мабуть, одна з них. Понад те, мене цікавить знімальна група, яка зникла у зоні.

«А ще (і це я взагалі не можу пояснити) я тебе знаю. Я вже кілька років бачу тебе уві сні», — хотів додати Андрій, однак змовчав.

Марічка сіла навпроти Андрія за стіл. У її очах було помітно втому.

— Гм, так от що тобі сказали... Повір, те, що ти знаєш, — це цілковита брехня. Причому найменша брехня з усієї, яку вклали у ваші голови.

— Марічко, я прийшов не сперечатися. Якщо відверто, то я дуже стомлений і не вдягнув на тебе наручники лише тому, що там, на галявині, ти в мене не вистрілила. Тож я хочу знати, чому? Чому ти не «прибрала» мене?

— Тут і так багато смерті, — тихо відповіла жінка. — Все сталося геть не так, як я планувала.

— А що ти планувала? Розкажи.

— Я не впевнена, чи зможеш ти сприйняти те, що я розповім.

— А ти спробуй, — Андрій глянув на наручного годинника, — спробуй, доки є час. Інакше мені доведеться вийти на зв’язок із начальством — і все, другої спроби не буде.

— Гаразд, — Марічка встала з-за столу і взяла з полиці якийсь пульт. — Тільки спершу запитання: на твій погляд, люди одні у всесвіті? До речі, питання серйозне.

— Ну-у-у... — попервах Андрій і справді хотів пожартувати. — Якщо відверто, то, мабуть, кожен, хто хоч раз вночі піднімав голову до неба і дивився на зірки, задумувався про те, що в усьому всесвіті не одна-єдина планета, де є життя.

— Добре, тепер слухай і не перебивай мене.

Марічка натиснула кнопку на пульті — частина стіни від’їхала вбік і відкрила чималий монітор.

— Сприймай все, що почуєш, просто як довідку, як даність, інакше твій мозок не впорається.

Андрій кивнув. На моніторі засвітилася карта зоряного неба. Навіть не так, здавалося живе зображення скомпонували з сіткою карти на якій були позначки, стрілочки і направляючі. Ще було видно якісь назви, однак якою вони мовою написані, Андрій так і не зрозумів.

— У Всесвіті дуже багато різних форм життя. До речі, деякі примітивні організми є навіть на одній із планет вашої сонячної системи. Проте зараз йтиметься про ті форми, які ви називаєте гуманоїдними.

— Тобто ті, що схожі на людей?

— Так, — Марічка кивнула. — Це, — тицьнула вона в карту, — галактика «Месьє вісімдесят один», або, як ви її ще називаєте, галактика Боде. Відстань до неї десь дванадцять світлових років. Її можна побачити в телескоп у районі Великої Ведмедиці. Майже в самому центрі галактики є зірка Пульхеріма. Навколо неї обертається дванадцять планет. Четверта від зірки — Атрія. Це моя батьківщина. На екрані з’явилася планета. Андрій побачив незнайомі контури континентів. Планету, як і Землю, оточували хмари, але не білі, а із зеленуватим відливом.

— Що?.. Не може бути! — прохрипів він.

— Не перебивай, просто слухай. Наша