Руслан Володимирович Горовий - Ген воїна

зрозумів, що це ще не все. Інша куля потрапила в ногу вище коліна. Штани набрякли від крові, однак нога згиналася, а отже кістки не зачепило. Він одірвав низ штанини і перетягнув ногу вище рани. На деякий час допоможе. Потім обережно наблизився до місця, звідки в нього стріляли. За кущами чулися неголосні матюки. Михайлов обережно визирнув із чагарів. Дивно, однак стрілок був живим.

Дяк лежав на спині. Праву ногу прострелено, але на­ба­гато серйознішим ураженням була рана на шиї. Спецназівець притискав руку до шиї, перекриваючи витікання крові, проте вона вже клекотіла в горлі й витікала через рот. У другій руці Дяк ще тримав автомат, але було зрозуміло, що гру скінчено. Михайлов повільно підійшов до нього і наступив на руку зі зброєю. Дяк сіпнувся. Його, сповнений люті, погляд зустрівся з хижим поглядом росіянина.

— На війні — як на війні, — промовив Михайлов. — Хтось програє і помирає, хтось виграє і живе собі далі. Ти — програв.

У відповідь Дяк щось прохрипів, від чого кров линула із рота з новою силою.

— Що ти кажеш? — Михайлов криво посміхнувся і нахилився до поверженого супротивника. — Повтори, щось погано чутно.

Дяк відірвав скривавлену руку від шиї і простягнув її в бік Михайлова.

— Ось, — процідив він.

Враз Михайлову здалося, що все це він уже десь бачив. От тільки де? І тут він згадав. Це були сни, кошмари, що мучили його останнім часом. Михайлов інстинктивно сіпнувся від Дяка, але було вже запізно...

...Вибух пролунав не очікувано, та Андрій завчено впав на землю. Вмить зорієнтувався і збагнув, що вибухнуло там, куди він продирався.

— Дяче! — заволав Андрій. — Дяче, ти живий?!

Навколо панувала тиша. Вона неначе дзвеніла нав­кру­ги. Обережно, щоб не натрапити на супротивника, Андрій просувався в бік пагорба, де мав бути Дяк. Ось він, пагорб. Андрій обережно висунувся з-за дерева і побачив місце бою. Дяк, геть пошматований, лежав на спині. Поруч на боці лежало інше скривавлене тіло. Андрій опустив зброю і підійшов ближче. Вже за мить він зрозумів, що тут сталося, — Дяк забрав росіянина з собою, підірвавши себе і супротивника гранатою.

— Дяче, як же так?.. Ти ж знав, що я повернуся... Ну, навіщо?..

Андрій відчув неймовірну втому. Він прихилився до найближчого дерева, сповз спиною по стовбуру додолу і закрив очі. Все скінчилося.

Десь ліворуч він почув шурхіт. Сили вистачило лише розплющити очі, він навіть не ворухнув автоматом.

За п’ять метрів від нього стояла його стара-нова знайома, яку він залишив біля ящика з піском. Жінка тримала в руці пістолет. Чорне дуло дивилося в очі Андрієві.

— Марічко, — ледве зміг промовити чоловік, пригадавши ім’я, яке називав старий, — або стріляй, або не дуркуй...

Він обережно забрав руки від автомата, що лежав у нього на колінах. Дівчина опустила пістолет донизу, потім взагалі випустила його з рук. Вона сіла поруч на землю, обхопила голову руками і голосно заголосила.

Глава 27

«Боже, як я зморився», — генерал вийшов із кабінету і, навіть не глянувши на секретарку, перетнув приймальню. Він проігнорував ліфт і пішов униз сходами. На подвір’ї несподівано ожив його мобільний телефон. Генерал спи­нився біля машини і глянув на дисплей. Дзвонив голова СБУ.

— Слухаю.

— Дмитре Сергійовичу, — голос з телефону лунав схви­льований, — мої люди із зони передають, що у нас ускладнення. Вони зафіксували кілька вибухів саме у квадраті, де можуть перебувати ваші люди. І це не надто далеко від станції. Не хотілося би, щоби поповзли чутки серед персоналу.

— Давай зробимо так, — генерал сперся на дах машини, — збери свою «Альфу», тільки найбільш перевірених, і відправ туди. Нехай усе зачистять. Для військових та інших ви проведете у зоні тактичні навчання. Під це спишемо і вибухи.

На тому боці зависла мовчанка, СБУшник щось обмірковував.

— Ви кажете, щоб ми все зачистили? А як же домовленість із ФСБ?

— Я не віддам їм своїх людей. Краще все поховати на місці. Потім якось та буде.

— Гаразд, зрозумів, триматиму вас у курсі.

Генерал сів на водійське сидіння службового «Мерседеса», кинув телефон на крісло поруч і ліг грудьми на кермо. «Боже, як же я зморився», — ця думка блокувала всі інші думки.

— Усе. Додому і спати, — генерал вставив ключ у замок запалення.

Машина виїхала за територію Контори. Володимирська вулиця була майже порожньою. Генерал повернув на бульвар Шевченка і «Мерседес» улився в потік у напрямку проспекту Перемоги.

«Біснуваті росіяни, — не міг заспокоїтися генерал, — таку кашу заварили! Будемо їсти її до другого пришестя».

Мерседес минув Кільцеву і виїхав за місто. До генера­лової «дачі», як він сам називав свій будиночок у закритому для звичайних людей котеджному містечку, залишало­ся кілометрів десять. Ще трохи прямо, потім розвернутися і майже одразу — бічна дорога в ліс.

І знову задзвонив мобільний. Генерал пригальмував у третій смузі в місці для розвороту. Увімкнув лівий поворот і трохи змістився у розрив між відбійниками, пропускаючи зустрічний транспорт.

— Слухаю.

— Дуже прикро, що ми так і не зрозуміли один одного, — генерал впізнав голос ФСБшника. — Ви обіцяли віддати мені людей, аж раптом передумали.

— Послухайте...

— Ні, це ви послухайте. Така поведінка примушує мене поставити під сумнів можливість подальшої співпраці з вами.

— Знаєте що! — закричав генерал, але співрозмовник вже