Йон Колфер - Список бажань

погодиться. Не зараз. Гаразд. Терпіти їй залишилося кілька годин. Розділ 10
Тріснути Люстра

Потяг привіз їх у Розлеа. Дванадцять місяців на рік містечко кишіло американцями, які шукали своє коріння, голландцями, які милувались дивовижними пагорбами, і новочасними містиками, які шукали лепрехунів. У такій компанії чоловік, що балакає сам із собою, видається цілком природним.

— Ти добре знаєш, це місце мало бути першим у нашому плані, — нарікала Меґ. — Це ж прямісінько по шосе від Ньюфорда — відти, де ти мешкаєш, якщо ти вже встиг забути.

— Я знаю, — відповів Лоурі. — Я пронумерував бажання за першочерговістю. Це якщо я…

— Якщо ти що?

— Якщо я… словом, якщо мені не вдасться їх здійснити.

— Ну що ж.

Якийсь час вони йшли мовчки, доки в голові Меґ не сяйнула думка:

— А як ти знаєш, де цей кадр живе? Ти що, вистежував його?

Лоурі похитав головою.

— Ні. Кілька років тому шановний пан Брендан потрапив на сторінки місцевих газет. Після блискучої кар’єри в місті він пішов на пенсію й оселився під Ньюфордом. Придбав котедж. Той самий, що належав бабусі Джеймса Джойса.

— Блискуча кар’єра, це яка?

— Не має значення. Ти знаєш усе, що тобі потрібно.

Меґ пирхнула:

— Іншого Лоурі надовго не вистачило. Куди поділись усі “адью” і “мадам”?

— Вибач, — мовив старий. — На саму згадку про цього чоловіка моя кров закипає.

— Знайоме відчуття, — проказала Меґ, пригадуючи Франкове обличчя. Вона б залюбки знову вдарила по тій голові.

Вони йшли на край села, минаючи нескінченну шерегу мотелів. Пообіднє сонце ледве продиралося крізь важезні сірі хмари. На самому вершечку пагорба, поруч мотелю “Псих”, височів Люстрів котедж.

— Страхи господні, — промурмотіла Меґ, здригаючись.

— Страхи? — пирхнув Лоурі. — Яке з тебе привиденя?

— А таке, що зовсім не хоче молотити старих фраєрів.

Меґ вирішила піти в наступ.

— Тобі як більше подобається: влупити по носі чи ще й по нирках, коли він валятиметься?

— Байдуже.

— А може, перекинути його через спину й заломити руку? І хай просить вибачення.

Лоурі враз почервонів.

— Я можу спокійно залишити це на твій розсуд, чи не так? Ти ж у нас фахівець зі злочинів.

Меґ стримала посмішку. Все, як і заплановано.

Нескінченно довгі кроки до котеджу. Лоурі вагався, відмірюючи вгору кожну плиточку. Тоненька цівочка поту збігла його лисавою головою.

— Передумав? — удавано лагідно запитала Меґ.

Лоурі витер солоні краплини, що зібралися у зморшках довкола очей.

— Ні. Не передумав.

— Упевнений?

— Аякже!

Лоурі вдихнув на повні груди і змусив себе заспокоїтись. Повна ганьба — серцевий напад просто перед Люстровими дверима.

— Слухай, Меґ, — мовив він. — Зробімо так. Я зайду, назвуся, нагадаю про той день у Вестґейті і скажу йому, щоб він звернувся до мене: “Пане”. Як він відмовиться, а я певен, що відмовиться, тоді дієш ти: затопи його в пихаті аристократичні щелепи.

— Десять із чотирьох. Головне, щоб не вбити його.

Лоурі вирячився на Меґ:

— Не вбити його?

— Ніколи не знаєш, що вийде. Ніяк не можу звикнути до того, що стала така дужа.

— Я не хочу нікого вбивати.

— Що я чую? Після всього, що він тобі зробив? Це найлегше з того, на що він заслуговує.

Лоурі спинився.

— Ніякої кривавої каші. Всього-на-всього легенько заїдь йому в щелепи. Це все, що я від тебе вимагаю. Жодних убивств чи каліцтв.

— Зроблю все, що від мене залежить. Але жодних обіцянок.

Лоурі посувався далі, кроки його були менш упевнені, ніж досі. Почуття вирували в його аурі. Страх і сумніви змінювалися ненавистю і жалем. Потужний заміс.

Алюмінієві двері аж ніяк не пасували до цегляних стін.

— Упізнаю Люстра, — пробурмотів Лоурі. — Скидається на те, що старі двері його не влаштовували.

— Ти отак стоятимеш усенький день і милуватимешся будиночками? Чи, може, ми нарешті поквитаємося з Люстром?

Лоурі через силу зігнув пальці, намагаючись натиснути на дзвоник.

— Ну?

— Гаразд, гаразд. Мені нелегко.

Меґ добре знала, про що це. Зустрітися зі своїми жахами — втіха невелика. Особливо якщо твої жахи — чи то напівлюди, чи то напівсобаки з пекла.

Лоурі підняв угору тремтячого пальця.

— Слухай, ти, старий придурку, — погрожував він сам собі. — Він лише людина. Звичайна людина.

А тоді відчинилися двері. Лоурі винувато подався назад і… мало не порахував головою всі східці на Люстровому ґанку.

— Дуже вишукано, — не втерпіла Меґ.

Брендан Люстро стояв у затінку вхідних дверей.

— Слухаю вас, — проказав він невпевнено. — Хто ви?

Лоурі збадьорився, пригадавши півстолітньої давнини образу. Ну, кажи! Ну-бо! Кажи!

Проте омріяного шансу Лоурі так і не отримав. Давній супротивник, кліпаючи вологими очима, витріщився на нього крізь скельця у металевій оправі.

— О Боже! Невже?! Лоурі Маккол!

Лоурі кивнув головою, не покладаючись на свій голос.

— Не вірю