Йон Колфер - Список бажань

Люстро почервонів.

— Гей ти, понтовило, ти чуєш мене?

Я не ворухнув жодним м’язом. Навіть не кліпнув.

— Я сказав, ти мене чуєш?

Я знизав плечима. І так, і ні.

Брендан витлумачив це як “так”.

— Чудово. Ну що? Слухаю.

Я закліпав. Це вже переходило межі.

— Розтули ротика й скажи: “Зрозумів, пане”.

Хтозна-чому я вирішив відповісти.

— Брендане, їй-богу, немає потреби звертатись до мене “пане”.

Можу заприсягтись, що навіть цвіркуни замовкли з несподіванки. Тиша запала ненадовго. Бути покидьком зручно. Проте є й зворотний бік: навіть твої дружки потайки мріють, як би тебе чимшвидше обпаскудити. Дівчата попадали на поруччя, заходячись сміхом.

— Молодець, Педді![13] Добре ти всипав цьому покидькові!

Я подумав, що це мене назвали Педді. Бренданові сяйнув такий самий здогад. Він облишив кепкування й миттю почав напад.

Не усвідомивши гаразд, що робить, він ляснув мене по роті. Боляче, проте не смертельно. Якось мене вдарила хвостом рибина — куди тому Люстрові. Брендан витріщився на свій кулак так, наче той його зрадив. Він підставився, та ще й у всіх на очах.

Улюблена тактика футбольного гравця — скористатись із розгубленості супротивника. Так я й вирішив зробити. Я щосили штовхонув цього дурноляпа в груди. Він упав і з’їхав у воду. Ганебніше не буває.

Його дружки стрибнули на мене швидше, аніж хорти на лисицю. Вони були слабенькі й не звикли боротись. Проте їх було багато. Вони повалили мене на спину, головою в болото.

Дівчата так само реготіли, тримаючись за поруччя. Вони дивилися на все, що відбувалось, як на театральну виставу чи на кіносеріал.

Люстро видерся на берег схилом, обтріпуючи болото з піджака. Вигляд він мав жалюгідний.

— Благай, щоб я тебе відпустив, — сказав він, гамуючи свою лють про людське око.

— Що?

— Ти встати хочеш?

Я обережно кивнув головою.

— Все, що потрібно, — це попросити.

Цікаво, що він робитиме зараз?

— Гаразд, дозволь мені встати.

Брендан похитав головою:

— Е ні. Ні і ще раз ні. Просити треба ввічливо.

— Будь ласка, дозволь мені встати.

— Е ні, сільпо невмиване. Ввічливо. Скажи мені “пане”.

Ага, он воно що. Знову за своє.

— Іди к бісу, Люстро.

Люстрове замішання лізло йому аж через вуха. Брендан робив, що хотів, цілих шістнадцять років. Аж це якийсь селюк перейшов йому дорогу, образно кажучи. Та ще й на очах у дівчат. Він поставив свого брудного черевика мені на груди.

— Скажи! Чуєш, Макколе?!

— Чекай, чекай, скрутить ще тебе лиха година.

Це була вдала відповідь. Мама так завжди казала, коли тато просив її внести вугілля.

— Попереджаю, Макколе. Ми провчимо тебе на все твоє життя.

Я засміявся. Просто не витримав. Ці хлопці не те що провчити, налякати нікого не здатні.

Люстро прочитав усе це на моєму обличчі. Він знав, що я не боюся стусанів. Миттю в нього зринув новий план. Брендан нахилився і сказав мені на вухо:

— Ось що ми зробимо, сільпацику. Або ти негайно скажеш мені “пане”, або ми стягнемо з тебе штани й кинемо тебе в річку.

Я вже хотів був засміятись, та згадав про дівчат. Вони стояли й чекали нових розваг. Я враз зашарівся.

Мене заскочили. Люстро святкував перемогу.

— Усе залежить від тебе. Особисто я вважаю, ти відмовишся.

У хлопців із села все по-іншому. Принаймні було тоді. Ми не знали, як поводитися з дівчатами. Ми не вміли обходитися з ними так само легко, як дублінці. Я б умер, якби мені довелося танцювати з кимось із дівчат, не кажучи вже про те, щоб бігати перед ними в самих трусах.

— Дозволь мені встати, Люстро, — гарикнув я. Я сподівався, що мої слова лунатимуть загрозливо, а вони звучали безнадійно.

— Дозволь мені встати — хто?

Я зітхнув. Що гірше? Сказати “пане” чи опинитися в річці? І я вибрав. Тепер я вже знаю, то був хибний вибір. Я знаю це вже п’ятдесят років.

— Дозволь мені встати. Пане.

Їхній регіт і досі лунає в мене у вухах.

Макколові спогади обернулись на барвисті вогники й розтанули, мов хмаринка.

— Ти ніколи не хотів змиритися зі своїм життям? — запитала Меґ. — Пробач і забудь, і хай йому грець.

Лоурі закопилив губу, як дитина. Він так довго носився зі своєю образою, цілих п’ятдесят три роки, він не може отак собі взяти та й кинути все.

— Господи, це ж було сто років тому! Тоді ще не винайшли купу всякої всячини!

Лоурі не відповів. Він не міг: довкола рясніло пасажирами. Та й не було потреби. Меґ навіть не знадобилось її вміння читати думки, щоб зрозуміти, що кажуть його очі.

— Окей, окей, — зітхнула вона. — Я замовкну й робитиму те, що скажеш. Проте я хочу подати офіційну скаргу, на той випадок, якщо хтось угорі чує нас. Я не згодна з тим, що треба бити старих людей, я лише виконую накази.

Спрацювало. Лоурі почувався незатишно. Ні, він не