Йон Колфер - Список бажань

день зі своїми друзями. Проте Люстро не був мені другом. Я вдав, ніби кидаю м’яча. І він відхилився.

Ну то й що? Теж мені велике діло, подумаєш ти. І матимеш рацію. Але не у випадку з Люстром. Для нього такий жарт був чимось страшним. У його недовгому безжурному житті це, певно, був найгірший з усіх випадків, які з ним будь-коли сталися. Дати обвести себе круг пальця якомусь селюкові. Він лютував цілих два дні. А потім почав виношувати плани помсти.

А я, як укінчений придурок, вважав, що варто дати відсіч цьому покидькові і він більше тебе не чіпатиме. Дурень. Дурень. Дурень.

Територія Вестґейтського коледжу тягнеться вздовж футбольних полів через широку галявину аж до Ліффею. Щоліта приходив фермер, і можна було купити меду за помірну ціну.

Звичайно, спускатися вниз до річки, коли стемніє, було заборонено. Винятком був один червневий тиждень після іспитів. Тоді, за неписаним правилом, біля річки дозволялося збиратися старшим учням. Але тільки старшим. Формально заборона існувала, проте в ті дні на неї не зважали.

Мені не варто було спускатись туди, донизу. Мої єдині союзники, футбольна команда, після тренувального матчу залишились ночувати в Роскомоні. Я розтяг сухожилля й не міг узяти участі в грі, тож мусив би залишатися в гуртожитку, рахуючи години до того часу, коли мене заберуть додому.

Проте я подумав, що на березі збиратимуться лише студенти коледжу. Люстро й компанія підуть додому до своїх мамунь. Отож я підв’язав бинт за плече тугіше, розчесав волосся і рушив до річки.

Я йшов у сорочці, а светра зав’язав довкола пояса. Вузол вийшов завбільшки з футбольний м’яч. Я й досі пам’ятаю той джемпер. З нього глузували усі міщуки. Вони казали, що, мовляв, моя мама загнала бідних овечок у куток і повитягала їх з їхнього хутра за ратички.

Хлопці на березі дрімали, смалили й кидали камінці в річку. Я пристав до них, загрібаючи з землі жмені камінчиків. Сучасній молоді така забавка видасться нудною, адже в них є досхочу розваг. А для нас просто посидіти на березі річки, послухати рок-н-рольних пісень, що долинали з міста, і нічогісінько не робити було райською насолодою.

А потім з’явився Люстро. Звичайно, Брендан ніколи не ходив самотою. Його прихвосні кружляли довкола нього, як планети довкола сонця. Вони не мали тут бути. Хлопцям на денному відділенні заборонялося повертатись до коледжу ввечері так само, як тим, хто цілодобово тут мешкав, виходити за межі коледжної території. Але Люстро мав помститись, і вони перейшли річку дамбою.

Я поклав голову на руки й став чекати. Може, вони повертаються з іншої причини. Зрештою, що такого я зробив? Нічого. Лише вдав, ніби кидаю м’яча.

Я почув, як вони зупинились біля мене. Регіт стих, ніби в очікуванні на виставу. Хоч би що не трапилось, воно мало бути видовищним. Люстро не мочитиме черевиків у траві заради звичайнісіньких розбирань.

Звісна річ, Брендан першим порушив мовчанку.

— Добрий вечір, пане Макколе. Як справи в селюцькій спільноті?

Хлопці нашого віку не часто вживають слова на зразок “спільноти”. В наших вустах вони звучать неприродно. Проте Люстро вжив. Він говорив, наче людина, що дивиться новини по телевізору.

Я не відповів. Власне, це й не було питанням. Я знав: хоч би що я відповів, він неодмінно почне задиратись.

Він хвицнув мене по нозі.

— Ну, як живеться у твоїй миршавій селюцькій печерочці?

Я навіть не знав, що слово “миршавій” означало. Проте я й досі його пам’ятаю.

— Ну як, устигла твоя мамунька поздирати шкіру з чергової отарки овець?

Усі довкола реготалися. Поздирати шкіру. Ги-ги-ги. Га-га-га. Я більше не міг мовчати. Хто ж терпітиме, коли знущаються над його мамою? Я вирішив підвестися, може, зручніше буде тікати чи нападати.

— Я не селюк, Люстро. Ми не живемо в печері, а моя мама не здирає шкіру з овець.

— Та що ти кажеш? Це вже доведено?

— Давно.

Вони стояли півколом. Очі блищали. Аж згодом я збагнув, що вся ця компанія п’яна. Я вже колись бачив такий погляд, дома в Ньюфорді. В нас у містечку жив п’яничка — річ звичайна для кожного ірландського містечка й села. Наш субчик завжди влаштовував сварки, за найменшої нагоди. Здається, те саме було й з Люстром.

— Річ у тім, Макколе, що мені байдуже, як ти там живеш насправді. Селюк був селюком, селюком і пропаде.

Я мусив щось відповісти, хоча ці слова й не були запитанням. Взаємні образи — наче гра в теніс. Брендан вибив м’яч на мій бік корту. Тепер надійшла моя черга. Але я не хотів грати в цю гру. Я вирішив застосувати тактику “очі в очі”, дієву на футбольному полі. Щоправда, коли ти на футбольному полі, суперників завжди порівну. У цьому ж випадку рахунок був один до десяти. Мій сердитий погляд просто вивів Люстра з себе.

— Що сталося, сільпопчику? Киця з’їла твого язика? Чи овечка, чи, може, корова?

Я зціпив зуби. Хоч би що я сказав, він однаково зробить із мене дурня.

— Річ у тім, Макколе, що ти запізно почав дерти кирпу. Став пихатим. Не таким ницим, як мусив би бути.

Ницим? Чи хоч один підліток так скаже, якщо він себе поважає?

На тому березі з’явились дівчата. Вони спиралися на поруччя, гиготіли й махали руками. Люстро помахав їм у відповідь. Ну що ж, прийшов увесь фан-клуб, щоб подивитись, як принижуватимуть їхнього співколеджанина.

— Відсьогодні, — вів Люстро далі трохи голосніше, так щоб було чути на тому березі, — я хочу, щоб ти казав до мене “пане”.

Я зневажливо пирхнув. Я так зосередився на своєму роті, що