Рувім Фраєрман - Дикий собака Динго

Ніхто не може її наздогнати. Вже давно зникла кімната, далеко внизу лишилося любиме Танине дерево, що росте під вікном на подвір'ї. Як спритно вона обігнула його верхівку, не зачепивши жодного листочка!

Від стежки, якою Таня тепер іде, навкруги простягається широкий світ.

Вона піднімається на гору. Кущі лохини шумлять у неї під ногами. А стежка стає дедалі стрімкіша, вода й камінці дзвенять, падаючи вниз.

Перед Танею далеко по узгір'ю розкинувся ліс. Але що то за дивний ліс! Вона ніколи такого не бачила. Це не ліс, не дрібнолісся, які вона знає з дитинства. Низенькі дерева простягають над самісінькою землею свої гілки, вкриті білими квітами. В тихому повітрі кружляють пелюстки, ніжно рожевіючи на сонці.

— Що це? — питає захоплено Таня.

І чує відповідь:

— Це, Таню, квітують сади.

«А де ж ялиці? — хоче спитати Таня. — Я їх не бачу зовсім».

Але ліс зникає.

Дівчинка іде далі вже по рівній дорозі, де немає ні каміння, ні схилів, і зупиняється на межі житнього поля. Тіні знайомих орлів пливуть по ньому, і перед Таниними очима поле коливається вгору й униз, мов небо під час хитавиці. А жито шурхоче, й треться колосок об колосок.

— Як красиво! Що це? — питає, завмираючи, Таня.

І в рівному гомоні поля чує:

— Це дозрівають наші хліба.

— Ох, я люблю, я люблю, — нечутно шепоче Таня. — Чи все це сон? Усе сон! Ну звичайно, я сплю. Адже ми живемо так далеко.

Але сонце раптово темнішає. І Таня бачить, як над полем у клубах туману на неї мчить чорна хмара. Ніколи не бачені, тонкі, як волосинки, блискавки стрибають у шумливе жито, і Таня від жаху падає на коліна. Довгий грім прокочується небом від краю до краю.

Сон закінчився, але Таня не прокинулась, і грім усе ще гуркотів.

Перед дверима кімнати у коридорі стояло маленьке дівчатко. В нього на шиї висів барабан. Воно стукало і пильно дивилося, як плигають легенькі палички.

Воно тренувалося.

І на цей грім, на його відгомін, що розлігся в лункому коридорі, піднялися східцями спочатку Коля, за ним Філько й Женя, а потім важко ступав гладкий хлопчик. Костя-вожатий ішов поряд з Олександрою Іванівною, і голоси їхні були тихі — вони не будили луни під стелею.

А дівчатко все било в барабан.

Коля зупинився біля дверей і почекав, поки підійшли інші.

— Ось вільна кімната, — сказав він, — ми можемо тут провести збори ланки.

Він одчинив двері і зайшов тихо перший, не роздивляючись по сторонах. Але й не дивлячись, він шукав Таню то в думках, то серцем, весь час думаючи про неї. І несподівано побачив її у кутку на товстому матраці, які підстеляють під ноги, коли стрибають у висоту.

Коля хотів покликати дівчинку, але промовчав. Він сів навпочіпки, щоб доторкнутися до її плеча, і не доторкнувся, бо вона міцно спала, і вії в неї були ще вологі, а обличчя уже просохло від сліз.

І Коля, обернувшись до товаришів, замахав руками. Всі зупинилися, дивлячись, як спить Таня.

— Нехай спить. Не чіпайте її ніхто, — прошепотіла Женя, бо серце в неї було не зле, хоча вона частіше, ніж інші, доводила Таню до сліз. — Невже ми на можемо провести ці збори без неї? — додала вона. — Адже Коля нам усе розповів, ми знаємо правду.

Олександра Іванівна трохи подумала. Вона подивилася в обличчя кожному і побачила, що це бажання було добрим. Вчителька приклала до рота руку. Вона мимоволі усміхалася.

— Звичайно, можемо, — промовила. — Я думаю, що Костя зі мною погодиться.

І Костя-вожатий, теж глянувши в обличчя кожному, побачив, що це було спільне бажання.

— Хоча я й за піонерську дисципліну, — сказав він, — але в цьому разі ми проведемо збори без Тані. Це спільне рішення. А якщо так, то ми можемо все.

Тоді Коля поманив до себе Філька і сказав йому:

— Якщо ми можемо все, то вийди звідси і шепни барабанщику, що я його зараз уб'ю.

Філько вийшов.

Він злегка вдарив дівчатко по спині. Але й від такого слабкого удару воно присіло, ноги в нього підігнулися. Воно перестало стукати.

— Людина спить, — сказав Філько, — а ти гуркочеш на весь світ. Невже в тебе немає совісті? Хоча б найменшої, яка у тебе могла б усе-таки бути відповідно до твого зросту?

І всі пішли, нечутно ступаючи один за одним. За ними йшло дівчатко з барабаном, піднявши палички вгору.

XIX

Діти не розбудили Таню. Вона прокинулася серед тиші і пішла сама. Рум'яне від заходу сонця повітря проводжало її до самого дому. Воно полегшило їй груди, голову, плечі, але на серці все ще було неспокійно.

Як вона скаже про все це матері, як зможе засмутити її?

Але вдома, крім старої няньки, дівчинка знову нікого не застала.