Володимир Кільченський - Вітри сподівань

кивнув головою, мовляв, скоро вже. Цього вечора він довго порався побіля коней, старанно очищаючи гребінкою вовну, бубонів щось до них, раз по раз підсипав їм вівса. Марія зрозуміла — завтра Іван полишає її.

Спали а чи не спали, та ранні півні вже сповістили про початок нового дня і їхньої розлуки.

Пора до Варшави

Цього дня до світання загуркотіла двоколка з Чигирина в бік Білої Церкви з чотирма товаришами на ній: Іваном Яровим, Степаном Кукутою, Олексою Петьком та Овсієм Болботом. До сьогоднішнього ранку не відав ніхто з них, що доведеться бути разом у ворожому лігвищі, й тому вони словесно розважалися, хилитаючись на солом’яній підстилці, яку їм дбайливо облаштував їздовий Григорій Падашуля. Позаду воза чвалали, нудьгуючи, двоє скакових коней, якими сотник Гусак обдарував їх, проводжаючи у далеку путь.

Через декілька днів вони наблизились до Білої Церкви, зіскочили з воза і на радощах побігли попереду нього, вітаючись покриками з містом, яке лежало перед ними на тлі вечірнього небосхилу. Зупинилися перед Замковою горою, й Іван, який уже бував у місті, вирушив підшукати постій.

Через якийсь час вони спали при дворі привітних господарів, виснажені, але нагодовані й упорядковані.

За декілька днів проїхали Чуднів, прямуючи до Ізяслава, і далі на Кременець, але зустрічний люд, який тікав з тих місць, попереджав про великі загони ляхів, які нишпорили навкруг Ізяслава. Їздовий, покумекавши з хлопцями, вирішив далі доправляти північніше — через Острог. Дякувати Богові, не зустріли ворожих роз’їздів і зупинились постоєм в Острозі, а вранці вже вирішували, як мандрувати далі. Вирішили гуртом добиратися до Берестечка, а там один з них (знали, що це Степан Кукута) залишиться по угода з полковником, а чому — ніхто з хлопців його не розпитував.

Після Берестечка, та ще й полишивши в ньому свого товариша, хлопці занудьгували, але ненадовго.

Проминуло ще декілька днів у дорозі, і вже перед ними — містечко і фортеця Замостя. Вирішили до темряви підшукати зручне місце для ночівлі, не заходячи до містечка, як мовив їздовий Падашуля: «Ляське забороло…» — і вилаявся.

Прокинувшись вранці, Яровий побачив, що серед них немає ще одного попутника, — от хитрий Овсій Болбот! Все зрозумівши, він з посміхом поглянув у бік Олекси Петька та запитав:

— Олексо, а ти ще довго будеш за мною тягтися чи теж хутко зникнеш одного дня, а то й ночі?

Той весело засміявся і, поглянувши в бік їздового, мовив:

— Та майже під саму Варшаву, а там…

Тепер вони уже вдвох реготали, а Григорій поглядав на них та посміхався у вуса.

Після аж занадто заправленої сальцем каші, їздовий Григорій невесело мовив:

— Оце, хлопці, я вас і лишаю тут… Заради вас і тяглися позаду верхові коні.

— Добрячий гурт у нас був, а тепер кожен по собі… — невесело вже промовив Іван, і всі троє почали збиратися в дорогу.

Хлопці посприяли Григорію перевірити воза, піднявши спинами то один, то другий бік, і коли той задоволено потер долонями та подякував їм за поміч, попрощалися та роз’їхалися в різні сторони.

Іван з Олексою подалися шляхом на Люблин, тримаючись разом, але незабаром зрозуміли, що на них звертають увагу зустрічні військові та звичайні люди. Зупинившись у густому березовому гайку на спочинок, вони вирішили продовжити шлях окремо, відповідно кожний по своїй легенді. Не хотілося полишати один одного та ще в чужій стороні, але кожний відчував, що так буде безпечніше, і, обійнявшись на прощання, Іван першим виїхав на шлях, озирнувся і привітно махнув рукою Олексі Петьку.

Через тиждень важкого шляху наодинці Іван Яровий зупинився неподалік Варшави, побіля малопримітного містечка Юзефува і перед тим, як заїхати до Варшави, вирішив привести себе до ладу. Знайшов зручне місце неподалік шляху, побіля мальовничої річки Свідер, накупався вволю та зголив вуса й бороду, бо пам’ятав, що Стас, за якого він себе видаватиме, не мав вусів. Під вечір він зі своїм верховим конем мали такий вигляд, ніби щойно з приємного виїзду. Свого нового коня Іван назвав ще по дорозі на свій лад, і той тепер на свою кличку Багряний відзивався, особливо коли він його погладжував попід шиєю. Кінь дуже любив доброзичливе ставлення до себе, і коли новий господар за ним старанно доглядав, він терся об Івана головою та вдячно пофоркував, признаючи його своїм володарем.

Цього дня не було куди поспішати, й Іван, прокинувшись від вранішнього співу птахів, відв’язав повід з руки і лежав на спині, слухаючи пташине різноголосся. Думкою полинув до своєї любої Марії, що залишилась у Чигирині без його опіки й ласки. Хотілося підглянути, якби те було можливим, що зараз робить його жіночка, а чи згадує про нього, і так щемливо стало під серцем, захотілося пригорнутися до неї і послухати штовхання їхнього маляти…

Та раптом він почув, що пташиний спів змінився, а сороче скрекотання перебивало заспокійливі пташині голоси. Швидко схопившись, за одну мить досяг коня і, взявши його за вузди, завів у кущі, причаївшись в очікуванні. Пролунало декілька пострілів, і Іван, забувшись, потягся рукою, де мав бути пістоль, та, спохопившись, що він без зброї, хутко замотав поводом морду Багряному. Незабаром почулися вигуки, зовсім поряд загупали ноги, й на галявину