Вільгельм Мах - Вчителька, дочка Колумба

Зарадити всьому одна людина не могла. Їх же лишалось тут тільки двоє — Семен та Балч. Семен, якби й хотів, не зробив би усього сам. Значить, Балч! Не збагнеш цю людину! І айстри! Але це вже хіба Павлинчина робота.

Вийшла на подвір’я. Холодно. Легкий приморозок обгорнув землю й паркани блакитнуватим серпанком інею. На погоду. Безлюдно, тихо, село ще спить. Аж дивно Агнешці. Як це вони можливі, оця тиша й спокій, оця байдужість до її, таких важливих турбот. Обходить ріг флігеля й обережно наслуховує біля сіней квартири Балча. І сама собі удає, що оте наслухування випадкове, без всякого значення для неї. І ошукує себе, коли простягає руку й береться за клямку дверей. Однак двері замкнені. Зате рипнули сінешні двері в сусідньому будинкові Зависляків та Пживлоцької. Агнешка здригнулася, ніби спіймана на гарячому. Раптом помічає на покритому інеем майдані, біля хліва, свіжий слід коліс вантажної автомашини. З сіней виходить Павлинка, обіруч тримаючи перед себе балію з мокрою білизною.

— Ви, панночко, війта шукаєте? — здогадується вона,— Війт поїхав, певно, десь далеко, бо ще з ночі.

— А Семен?

— А, Семен! — махає рукою Павлинка, буцімто уболівала за страченим.— Той то вже має нічку, божечки! Щойно в мене поснідав, а тепер десь, певне, приліг. Поможіть-но мені, панночко, золотко моє, прив’язати цю мотузку.

Натягли мотузку між двох яблуньок, розвішують випране дитяче шмаття.

— Рано ви, пані, схопилися.

— Ох, Павлинко, я так боюся, так боюся...

— Чого там боятися? Все помаленьку владнається.

— Матері чогось погрожують... Сама не знаю, за віщо.

— Е, жінки є жінки... Погергочуть, поскрегочуть і перестануть. Хіба я по Собі не знаю?

— Добра ви, Павлинко. Дякую вам за айстри.

— За які айстри?

— А за ті, що в класі, на столі.

— Нічого про них і не відаю,— вдаряє руками об фартух.— А от, бачите, дехто вас і любить.

Розвісила останню сорочечку, вилила з балії воду.

— Коли ви вже тут, то ходімо снідати.

— Не хотіла б будити дітей, та й пану Завислякові заважати...

— Та що ви, пані! Януарій до самих морозів, а часом і взимку в отій своїй сторожці ночує. А діти й так не дуже виспалися. Ніч така неспокійна була.

— Думаю, Павлинко, ти не заборониш дітям іти до школи?

— Та що ви! Я вже їх викупала, прибрала, нагодувала: так уже надокучили мені. Тільки от Януарій покликав їх іще до саду. Полетіли, і ваш Флокс із ними, аякже. І знов десь погубляться, і такий мені з ними клопіт. Такий уже Януарій, без різних вигадок жити не може.

Від цих лагідних нарікань Павлинки Агнешці якось легшає. І хата Павлинки — завжди чиста, це при стІлькох дітях! — теж діє заспокійливо. І мала ніби-Гельця, що солодко посапує уві сні у своєму возику, з соскою в ротику... Але найбільше — сама Павлинка, її добрі очі, спокійна хода, лагідні повні плечі, що рівномірно здригаються, коли вона крає хліб. А як Павлинка кладе на тарілку скибини: ніби кожну на мить затримає над тарілкою, мовби зважуючи її, а потім опускає їх різким рухом, нібито й сердито, але то не гнів, а вправність господині. А нехапливість Павлинчина: не марудна, статечна й доцільна. І це теж заспокоює. Отож, може, й удасться оцей день. Може, таки станеться чудо.

Зроджена надія, звісно, не проганяє тривоги, зате надає їй якогось певного напряму. Що за вигляд у мене!— жахається Агнешка. Слід самій гідно постати перед людьми, як личить учительці. Поспішає до себе, щоб старанніше прибратися — і здибується з Коздроньовою. Жінка з плетеним кошиком і сапою в руках, аби скоротити шлях, переходить подвір’я впоперек. Агнешка не зізнається собі, що ще з дитячих літ трохи забобонна. Не дуже до вподоби їй порожній кошик Коздроньової. І вчора говорила про неї так незичливо. Хоч би вона не переходила їй дороги — треба її випередити. Приспішує кроки й мужньо озивається:

— Добридень, пані Коздроньова. Пізно копають у цьому році картоплю...

Навіть не спинилась, не те що глянула! І тоді Агнешка забігає наперед і відчайдушно атакує:

— Доця ваша до школи прийде, правда ж? Як її звати, вашу малу?

Мусила-таки зупинитися Коздроньова. Стала перед Агнешкою, звела на неї похмурі совині очі, однак молодші за її тонкі, запалі губи в передчасних зморшках. Беззвучно ворушить тими губами, чи то гнівно, чи то здивовано знизує плечима і простує далі, перейшовши-таки Агнешці дорогу.

Зате класне приміщення поліпшує вчительці настрій. Вже уважніше роздивляється довкола. Парти й стіл дихають ще свіжим запахом лісу. Дошка аж тягне, щоб на ній написати щось, а під нею — крейда й вогка ганчірка. Айстри — не від Павлинки! А ти, старий глобусе? Агнешка торкається його стертої, облущеної поверхні і з якоюсь неусвідомленою надією тицяє пальцем у кулю, що закрутилася. Глобус нарешті зупиняється, а палець потрапляє у вигин східного чорноморського берега. Що ж, і це можливо, і це може колись статися... Зі Стахом? Підходить до дошки, бере грудочку крейди і пише: 1+1=? Не певна, однак, суми цих чисел. Ловить себе на недоречній думці, що вона й Стах, додані одне до одного, дадуть в сумі одиницю. Треба ще подякувати Семенові за те, що доклав стільки праці, за змарновану ніч. Та чи тільки йому? Чи ж має вона право не подякувати,