Вільгельм Мах - Вчителька, дочка Колумба

незважаючи на все? Стає сумно. Нінащо будуть ці парти, якщо за них не сядуть учні. А може?..

Час іде немилосердно поволі. Агнешка встигла вже одягтися, причесатися, трохи підфарбуватися — а тут тільки пів на восьму. В селі підозріло тихо. Напевне, всі пішли викопувати оту пізню картоплю. А діти? Вона бігла б через усе село, кликала б, нагадувала б, стукаючи в усі двері й вікна. Била б у гонг — в отой, на березі озера, і в оцей, на подвір’ї, біля дошки оголошень. Доводиться чекати. Іще раз переглядає конспект уроку, та літери нотаток чомусь стрибають перед очима. Треба зібратися з думками, взяти себе в руки. Дістає свої «Плюси та мінуси» і записує на біжучий моральний рахунок давні й найсвіжіші самоспостереження. Біля пункту «Б», який ніяк не обминеш, олівець нерухоміє. Ні, вичікувати нема чого. Виходить на подвір’я, на вулицю, розглядається, наслуховує. Чому не йдуть діти? Принаймні Павлинчині? Ах, дитячий гомін на цій вулиці був би їй найлюбішою музикою! Та всюди порожньо. Тільки крамниця вже відчинена. Зайде, запитає. Про що? Про кого? Все одно. Аби скоротити очікування. Невиразна надія, що хтось-таки буде в крамниці, справджується лише наполовину. За прилавком, де царює Пживлоцька в білому, свіжовипрасуваному, добре накрохмаленому халаті, стоїть Семен і п’є просто з пляшки пиво. Уздрівши Агнешку, відразу ж одвів очі, а на її привітання буркнув щось невиразне. Льода ж після старанно витриманої секундної паузи тільки на мить відірвала свій погляд од ваг і відповіла свіжим, холодним голосом:

— Вітаю, пані. Чим можу служити?

— Не знаю...— Агнешка нараз відчуває в своєму голосі абсолютну порожнечу.— Я думала, що, може, вже повернувся товариш Балч.

— А я взагалі не знаю, чи він кудись виїжджав. Мене це не обходить. Як бачите, я дослужилася посади продавця, а це забирає час і увагу.

Говорить Льода ніби байдуже, а проте в її словах відчувається роздратування. Вона раз у раз відважує бронзовою гиркою рівні порції цукерок. Кожну порцію висипає в паперовий пакетик і кладе обік; вже ціла пірамідка тих пакетиків височить біля неї, а вона все важить.

— Семене,— відривається Агнешка від отого бездумного споглядання,— я щиро, щиро вдячна.

— Нема за що.

— Ах, є! Тільки, Семене, як думаєш...

— Я не думаю,— уриває він її з якимсь сухим смутком.— Я, бачте, не для думання...

— Якщо мене не обманює слух і зір,— озивається Пживлоцька,— то вам, пані, треба поспішати назустріч гостям.

І справді, біля ганку школи з тріскотом і з брязкотом, пирхаючи, зупинилася досить незвична, військового зразка машина — брудно-зелений всюдихід з доробленою дорожною будою. Чоловік, що саме вистрибнув з машини, витягує з буди клунок, в якому Агнешка впізнає свій багаж.

— Інспекція! — вжахнулася Агнешка в розпачі, вже біжучи до дверей,— А дітей нема...

Льода Пживлоцька проводжає її важким, довгим поглядом, тоді переводить очі на Семена, який, не відвертаючись од прилавка, допиває пиво.

— Перепало й тобі,— говорить тихо, з якимсь глумливим панібратським співчуттям,— через неї. Щось розгулявся війт. Від суботи — наче інша людина.

Семен мовчить, мовби й не чуючи. Пживлоцька силкується відновити розмову:

— Семене, я ж з тобою балакаю!

— Чую.

— Скажи мені, було вже між ними щось?

— Посоромилася б, пані Пживлоцька.

— Гаразд, гаразд. Але все-таки скажи...

— Не вартував біля них. Під чужим ліжком не сплю.

— Він же так дав тобі в пику, бійся бога. Аж за милю було чути, а ти...

— Дав то дав...

— Вона тобі подобається, Семене?

— Можливо.

— Бідна Павлинка.

— Ви тільки про це й думаєте... Здуріти можна!

— То забирай свій товар і не заважай. І без тебе клопоту вистачає.

Семен запихає пакунки з цукерками у полотняну торбину і виходить, навіть не попрощавшись. На вулиці зупиняється, заклопотано чухає скуйовджену, як трава, чуприну. Крадькома позиркує у відчинене вікно Агнешки, простує до озера, дослухаючись. Аж нарешті полегшено зітхає, вловлює ледь чутний, але добре знайомий гуркіт вантажної машини. Комендант повертається. Ще встигне.

Вітаючись, Агнешка це розчула жодного з трьох, невиразно вимовлених прізвищ. Бо й той, із зухвалим світлим чубчиком над бровою, що так люб’язно опікувався нею два дні тому, чи то від хвилювання, чи, може, щоб знову нагадати про себе, відрекомендувався їй ще раз, але, на жаль, збентеження й гостра тривога, що молотами била їй в скроні, мовби притупили її слух. Нехай так, вже нічого не зарадить: через півгодини її кар’єра скінчиться. Вже було мало не попрохала, щоб клунок її кинули назад у машину. Та не встигла, бо отой Іксциський і Псякреньтка (він одразу ж, з першими словами, вжив цю кумедну лайку, що вона її так намагалась пригадати) вже понесли її клунок до помешкання. Тож і мусила Агнешка зайнятися Іксинською, особою найбільш офіційною з усієї трійці. Багаж поклали в кутку класної кімнати. Агнешка запросила гостей до себе і стало відразу якось буденніше, спокійніше, коли вони повсідались на ліжку й на єдиний у кімнаті стілець.

— ...і то так, псякреньтка, завжди зі мною. Я таке зіллячко, що, де не посій, зійду. Я сам набився інспектором. От і знов я у вас, колего.