Вільгельм Мах - Вчителька, дочка Колумба

Балч переходить на шепіт, підсилюючи наказ вимовними жестами перед самим обличчям Семена.— Ага, ще й глобус, отой, що після німців залишився, візьмеш. Це — друге.

— Жінки відмовляються,— докидає Семен, але Балч його перебиває:

— Діти будуть, не твоя це справа. Не забудь: о дванадцятій пришлеш до мене Макса, Пащуків — батька з сином, Варденьгу, Жерара. Це — третє.— Балч гасить пальцями останню свічку, саме коли під стелею спалахує електрична лампочка. Семен злазить із стільця.

— Молодого Пащука не пришлю, бо його тут уже нема й не буде,— промовив, вагаючись.

— Втік?

— Його беруть в Хробрицях до верстатів.

— Кат із ним. Підійди-но сюди, Семене. Струнко!

Семен несамохіть виструнчується.

— Я ж казав: не тут і не дуже. Так же я казав, Семене?

— Казав, комен...

— Мовчи! А ти порушив мій наказ. Ти сказав випровадити їх і пустити. Збаламутив мені людей, збунтував. Через тебе мої люди билися між собою. Навіщо ти зробив це, Семене?

Семенові відомий оцей Балчів голос, тихий і лагідний. Чекає, мовчить.

— Бунт? — в удаваному здивуванні супить брови Балч.

— Ні, коменданте. Але гадаю...

— Гадаєш! — раптом скипів Балч.— Ти гадаєш!

Агнешка чує звук сильного ляпаса й глухий стогін Семена. Вбігає до приміщення. Не тямлячись, кидається до чоловіків, відштовхує Семена вбік, зупиняється перед Балчем і, конвульсійно затискуючи кулаки, кричить йому просто в обличчя:

— Досить! Досить цього! Досить!!

Крик її надламується, і в найвищій точці переходить в безсиле сухе схлипування.

— Так не можна, пане Балч,— закінчує якось по-дитячому, ніби школярка тремтячим голосом.— Ви не шануєте людей, товаришу Балч!

— Я забувся, що й ви тут є, пані,— тихо й збентежено озивається Балч.— Справді. Ох, пробачте, ось вам і той ключ. Будь ласка. І — на добраніч.

Відвертається від неї і йде на ганок. Семен за ним. Агнешка без ніякого почуття, без ніякої думки затискає в руці отриманий ключ. Помічає ще тільки, як Семен, зупинившись на порозі, прощається з нею глибоким, уважним поглядом.

11. Перший урок

Сьогодні Агнешка не може доспати чи бодай долежати до ясного ранку. Флокс від учора у Зависляків — оце і всього доброго, від чого була спокійною цієї ночі. З неглибокого напівсну раз у раз вихоплює її все наростаючий тривожний неспокій. Ще перед досвітом остаточно пробудилася — і тепер гарячково обмірковувала, як одвести легковажно й наспіх складений план, як уникнути сорому і явного скандалу. Зрештою, хай і не скандалу. Але як уже на самому початку знести їхнє розчарування, не виправдати надії тих, із повіту, хто їй повірив? Вона й сама тепер не пригадує добре, з ким ото домовлялася. Забагато було нових людей, забагато вражень. Молода вчителька від надміру люб’язності, виявленої до неї, розтала, забула, з ким розмовляла, особливо ж тому, що чи не всі найвищі повітові установи — адміністративні, політичні та шкільні — містилися в одному будинкові. Не запам’ятала вона й табличок з написами, йшла, куди її вели. І все турбувалася, як бути з багажем, зокрема з книгами, яких було чимало. Саме через отой нещасний багаж і зродився проект ще нещаснішої інспекції. Може, не так уже й інспекція, як ці перші відвідини, щоб начальство побачило, як тут Агнешка дає собі раду. Той не старий ще чоловік з широким веселим обличчям, з чубчиком перчаного кольору над чолом, що скидався на корківник... так, він якось смішно лаявся. Як же це?.. То він, заклопотаний власним відрядженням, з’явився в кабінеті відсутнього завідувача відділом, по хвилинній розмові з Агнешкою допався до телефону, скликав до неї гурт відповідальних осіб, розпорядився, що вона має взяти з собою, а що залишити, і знову дзвонив по телефону, зобов’язуючи якихось працівників інспекторату, до котрих звертався, як до добрих знайомих, аби зараз же, післязавтра, в понеділок вибралися провідати в Хробричках Агнешку Жванець і принагідно підкинули їй, як він висловився, різне дівоче причандалля. Все залагоджено, запевнив він її на розстання і ще вирядив з нею двох молодих працівників посадити її на автобус. Ах, як вона була тоді вдячна йому, а зараз... У Хробричках нема пошти, нема телефону. Із Хробриць, утім, можна б іще подзвонити, відкласти одвідини... А й справді! П’ята година. На шосту буде в Хробрицях. Але хто о шостій ранку дасть дзвонити? А пізніше? Пізніше буде вже невчасно. Коли б із нею до Хробриць хтось поїхав? Семен? Семен надто повільний, з ним там можуть не рахуватись. Балч? Ніні — тільки не це.

Так чи інакше, пора вставати. Вбирається поспіхом. Абияк. Заходить до класу і застигає на порозі, вражена. Неймовірно! Незбагненно! А може, це ще сон? Протирає очі — ні, видіння, більш як незвичне, не зникає, залишається. В сірому ще, непевному світлі перед нею справжнє, справжнісіньке шкільне приміщення. Стоять нові парти, перед ними — добротний стіл і стілець, у кутку чорніє дошка. В центрі стіни висить герб в простій, світлій рамці. А на столі глобус, правда, трохи потрісканий, але це нічого, придасться. І глиняний горщик з букетом айстр. Ні, найдавніше навіть не все це. Дивно те, як, хто і коли зумів упоратись з отим хаосом, замести всі сліди нічної гулянки і зробити це так, що навіть не почула й вона, хоч і спала неспокійно.