Марина Соколян - Сторонні в домі. Зауваги до Книги Сяйва

— Нічого, — схаменувся той.

— Так, — вирішив ведучий, — я маю до тебе справу. Бери свої книжки і ходім кудись, де не так холодно.

Сегал підкорився без особливої охоти, однак кивнув, і, підхопивши стос книжок, рушив до будинку, де вчителював колись його працедавець.

— Там зараз відчинено, — похмуро пояснив він, — власник квартири позбувається його речей. Витрушує усе до тріски, мовби ми тримали там не інакше як лупанарій…

І правда, Левінова приймальня виглядала, ніби жертва вдертя неохайних грабіжників. Навіть зараз, проте, тут чувся дух таємної школи, хай навіть занедбаної та спустошеної. Сегал тяжко зітхнув.

— В нас є кілька хвилин, — повідомив він, сідаючи на стіл в передпокої, — доки повернеться господар із вантажниками. Ну? Чого вам треба?

Ян відшукав собі стільця і всівся верхи, поклавши лікті на цупку дерев’яну спинку.

— Та, мабуть, що не того, що ти ладен сповістити, — мовив він, уважно стежачи за промовистим лицем свого візаві. — Мій сердешний колега вже мав нагоду послухати твої детальні роздуми про суть предмету, але, попри силу отриманих відомостей, дізнався він, очевидячки, небагато… В чому ж тут справа? Як гадаєш?

Той мовчав, проте Янові здалося, що в кутиках свідкових вуст промайнув гордівливий усміх.

— Припустімо тепер, що ти маєш серйозну спонуку викривлювати — скажімо так — відомі тобі факти загибелі Левіна. Я не запитую, в чому вона полягає, хоча, чесно кажучи, своєю поведінкою ти наштовхнув мене на деякі гм… припущення.

В Сегала судомно смикнувся борлак, мовби йому враз забракло повітря. Зустрівши його погляд, Ян збагнув, що далі можна не продовжувати — цієї миті вони обоє чудово розуміли, про що мова. Він невесело усміхнувся.

— А чи не знаєш ти, друже, що, перешкоджаючи розкриттю вбивства, фактично стаєш його співучасником?

— Ні… — стиха одповів Сегал, — не думаю, що мова йде про вбивство.

— Ти можеш це довести? — зацікавився Ян.

Левінів помічник розпачливо зиркнув на нього.

— Я — ні. Але таке свідчення існує. Існувало, — швидко виправився він.

— Ну і… — нетерпляче підштовхнув його Ян, — що це за свідчення? Де воно?

Сегал замовк, опустивши очі на зціплені долоні.

— Я не знаю — де! — нарешті люто мовив він. — Коли знав би, то не мусив би все це… весь цей час… — він замружився, мовби зважуючись стрибнути в холодну воду. — Це був щоденник Якова Левіна. Його нотатки. Доказ його власного бажання піти з життя.

— Але чому? — мимохіть прохопилося в Яна. — Хіба він мав на те підстави?

Дан Сегал кинув на нього довгий неприязний погляд.

— Можливо… я кажу — можливо, через… його дружину, Міріам.

— Гм, — Янові чомусь таке не спадало на думку, — гаразд, а щоденник?

— Зник, — коротко кинув Сегал, — коли наступного дня кімнату обшукали, його вже не було на звичному місці.

Ян нервово запустив пальці в чуприну.

— Кому він міг би знадобитись? Хіба… Ті діаграми, котрі слідчий знайшов тоді у Левіновій кишені — вони були звідти? Із того щоденника?

Сегал вражено витріщився на нього.

— Можливо.

— Отож, він видер сторінку, перед тим як… Слухай-но, учню чарівника… Що було на тій схемі? Чого це ти відскочив, мов попечений, коли угледів її?

Молодик зміряв Яна зверхнім поглядом.

— Ця частина вчення має значення лише для втаємничених.

— Давай все ж таки спробуємо, — змучено мовив Ян. Тепер він достоту розумів, яку пекельну роботу обрав собі його друг Мартин.

— Ну гаразд. Вам це однаково нічого не скаже. Сенс цієї схеми — розташування букв сімдесяти двох Імен задля отримання в парцуф світла хокма вищого світу; кількість букв у цих Іменах — двісті шістнадцять, що становить гематрію слова РІУ, яке означає бачення. Тільки у світлі хокма можна бачити крізь оламот — запони, що відділяють один світ від іншого.

— Ну е-е… то що ж тут поганого? — легковажно озвався Ян.

Сегал глянув на нього, мов лікар — на буйного навіженця.

— Що поганого?! Для невігласа це було б наче… наче зненацька почати бачити все довкола десятьма очима замість двох. Прямий шлях до божевілля.

— І все ж таки, — стенув плечима Ян, — комусь, очевидячки, це було досить цікаво — настільки, щоби поцупити оті нотатки, так?

Левінів помічних зневажливо гмукнув.

— Маю великий сумнів, що випадковий крадій міг би розібрати хоч слово. Для цього він мусив би вчитися не один рік.

— Він? Чи — вона? — примружився Ян. — Чи траплялися жінки серед Левінових учнів?

Сегал кліпнув.

— Ні. Тобто, е-ее… Ні.

— В такому разі, — зітхнув Ян, підводячись, — раджу тобі хутко знайти якесь задовільне пояснення тому факту, що тут, — він кивнув на стіл, де колись стояла попільничка, — було знайдено недопалок з відбитками помади. Якщо тобі вдалося вчасно позбутися цього виказчика, то, ймовірно, ти зможеш довести, що слідчому він просто примарився.

Дан Сегал завмер, роздумуючи, аби за мить спалахнути глузливим, переможним вищиром. Янові враз пригадався півморок «Кантіни» й Сегалове примітливе й нещадне «ще один…» Так, ще один. Вони обидва ладні були ризикувати заради жінки, яка цілком могла бути вбивцею, причім задурно ризикувати, не сподіваючись навіть на віддяку.

Старий каббаліст міг би сказати на те, що доброчинна дія сприяє розвитку мор — здатності віддавати, і цим наближує душу до Творця. Проте, навіть він здивувався би, дізнавшись, що спонукою для вияву таких чеснот може стати проста — й одвічна — жіноча нещирість.

* * *

ДРУГА ЗАПОНА

Нотатки Якова Левіна

Слухайте, що радить нам Книга Сяйва: «Сядьмо, шановні, й поновімо виправлення нареченої тої ночі, котрої всякий, хто з’єднається з нею, охоронятиметься і матиме мир. Про таких сказано: „Беріть, і побачите доброту Творця.“»

Хто така наречена, з’єднатися з якою може кожен? Хто вона, союз із котрою заохочується? Вона — це запитання без відповіді, свічадо без світла, цариця без царства. Це — втрачена частина нашої душі, до з’єднання з якою закликає Творець.

Вона не світла і не свята, та, чия суть — присутність прихованого, відчуття таємниці, що вимагає розгадки. Вона — це темрява, що може прийняти світло, тому сказано «ніч», і дійсно, вона має властивості ночі, після якої надходить осяйний ранок.

Таємниця змушує нас