Микола Смоленчук - Смутна доба

просто із цікавості вистежать їх. І вітер свистів зловіще за гамазеями, і серце сполохано билося у грудях.

У зв'язку з голодом в Криму гетьмана козацького Григорія Івановича «універсал[122] альбо лист од гетьмана і козаків запорізьких, котрі дають знать про небезпеченство од татар... іж на сході нинішнього місяця грудня, яко скоро Дніпро на звиклих перевозах стане, старший син короля кримського з великою протяжностю війська свого... в царство круля, пана нашого рушить».

Москва

Левкові везло — він та двоє його козаків потрапили в супровід послів Дмитрія з царською грамотою. Посольство було ризиковане, їхали з вимогою оддати Москву.

Після Кром обстановка складалася доброю, до царевича валом валили, особливо простолюд. Чернь[123] бачила в ньому мрію свою, царя-мученика, не байдужого до людського горя, невдаху-реформатора так спротивили, що ладні були замінити його на будь-якого іншого. Хоч після смерті Годунова москвичі і присягли Федорові, царевич вирішив нагадати, що прийде до столиці, коли на дереві листя з'явиться.

Гонці царевича навідувалися до Москви не вперше, цар Борис їх хапав і замучував на смерть. Так було раніше. Тепер ратні люди, повертаючись з-під Кром, принесли вістку, що військо перейшло на бік Дмитрія. Народ вийшов з покори, бояри повідомили патріарха, що почалося повстання, той закликав їх йти на площі, та нічого з того не вийшло.

Москва чекала послів царевича Дмитрія.

Наум Плещеев та Гаврило Пушкін зупинилися спершу в Красному Селі. Одягнуті в добротні кафтани[124] та боярські шапки, у шкапових чоботях, на годованих конях, у супроводі озброєних козаків, вони вразили москвичів, які позбігалися.

Розказували, як позавчора, в передостанній день травня, двоє молодиків помітили за Серпухівськими воротами куряву і підняли веремію, що їде Дмитрій. Нагнали жаху на Годунових. Учора заходилися підіймати на стіни пушки і ядра, народ реготав з кожної невдачі пушкарів, та й ратні люди робили своє діло абияк.

Левко їхав крайнім у ряду, прямо з сідла вислуховував він усякі небилиці — казали, що отаман Корела з донцями стоїть за сорок верст від Москви, що вельможі і купці ховають свої дорогоцінності і бояться більше чернь, ніж Дмитрія.

У Красному Селі жили переважно купці, але й вони не були прихильниками Годунових. Коли по церквах ударили в дзвони, до послів повалили малі й старі.

Зібрався натовп, для послів прикотили якусь підводу. Коли вони прочитали цареву грамоту, залунали здравиці на честь Дмитрія.

— До міста! — ревів натовп.

— Смерть Годуновим!

Уряд вислав проти посольства стрільців, ті злякались і з півдороги повернули назад. Посольство рухалось до центру, оточене щільними рядами простолюду.

Плещеева і Пушкіна припровадили на Красну Площу.

— Смерть Годуновим!..

Гуділи дзвони, до площі звідусіль бігли люди. Зчинилася давка, посли ледве пробились до Лобного місця.

Бояри, думні дяки та стрільці кричали в натовп:

— Хапайте їх, послів злодія! Бунт!..

Та прибічників Годунова ніхто не слухав. Народ вимагав царського слова.

Подаємо уривки грамоти, привезеної посольством до Москви:

«Ви цілували хрест отцю нашому царю Івану Васильовичу і нам, його дітям... Цілували хрест зраднику нашому Борису Годунову... Я, государ християнський, по своєму державному милосердному звичаю не маю на вас за те гніву, бо ви учинили так через необізнаність».

— Пошли йому, господь, довгих літ, царю Дмитрію!

— Чуєте, цар пробачив нам!..

Говорилося в грамоті, що істинний цар йде з великим військом, що міста й села повсюдно йому скорились, що