Чак Паланік - Створи щось. Історії, які неможливо (не) прочитати

Тут Койота понесло: Віл, як йому відомо, відбув термін за зґвалтування неповнолітньої антилопи Спрінґбок, а Лама, до речі, — за розповсюдження дитячого порно. Фламінго — і це теж усім відомо! — бігає на безкоштовні аборти ледь не щомісяця, та що там — «щомісяця», адже в неї, як у регулярного клієнта, талон на позачергове обслуговування на постійній основі! І як же ж так, — усе більш обурювався Койот, — що та, котра вважає себе за «правовірну католичку», вештається з колишніми пройдисвітами на довірі, відповідальними за безліч ненароджених малюків бідолашної Фламінго. Тут Койот урвав свою тираду, аби перевести подих, а заодно дати змогу дружині розридатися та перепросити.

Натомість вона знов розреготалася: «Аборт, — простогнала вона крізь сміх, — про нього Фламінго годі й мріяти!»

Койот зачаївся. Він наказав собі утриматись від того, щоб одразу дати їй ляпаса. Він вирішив дочекатися, доки мине її дурносміх.

Нарешті дружина трішки опанувала себе і мовила: «Фламінго — то ж ніяка не дівчина!»

Койот аж закляк, почуваючись так, ніби вся кров умить випарилася крізь пори в шкірі. Пальці пройняв дрібний дрож.

А дружина знов покотилася зо сміху: «Фламінго — це… як воно зветься? — Вона злегка постукала себе кулаком по лобі, а потім клацнула пальцями. — Трансвестит, от що!» І все ще сміючись, додала, пахнувши на нього запахом недитячого солодового напою: «От бачив би ти зараз своє обличчя!»

І тут Койот не втримався.

Від його ляпасу жінка опинилася на підлозі. Навіть не намагаючись підвестися, вона піднесла долонь до куточку вуст. Відняла долонь. На долоні була кров. Не сказати, щоб її було так уже й багато. Її було достатньо, щоб побачив Койот. Койотова дружина подивилася на кров’яні крапельки так, ніби для неї настав кінець світу.

Койот узяв свої ключі зі столу в передпокої й мовчки вийшов на вулицю, де залишив автівку. Зараз на задньому сидінні було порожньо. Він виїхав на дорогу і невдовзі влився у тяганину заклопотаних подорожніх, які ледь-ледь повзли автострадою невідь-куди. Тепер Койот знав напевне, чого вартий його шлюб. Він нагадував один із тих фільмів, у яких усе найцікавіше та захопливе вміщується у трихвилинний передпоказ. Частина його роботи в маркетингу якраз і полягала в тому, щоб показувати тестовій аудиторії в шопінг-молах такі проморолики з провокаційним питанням: чи готові глядачі заплатити власні гроші, щоб подивитися усю стрічку цілком. Іще до того, як на ньому клацнув пасок безпеки, Койот знав, що за хвилину дружина схопиться за телефон, висуваючи проти нього звинувачення у домашньому насильстві. Надворі вже стемніло, бо то була одна з тих ночей, коли сутеніє швидко, тому вже темними вулицями Койот вирушив на пошуки Фламінго.

«Собі життя я зруйнував, — підбив сумні підсумки Койот. — Дружині й малечі — теж. От кому я не зруйнував життя, то це Фламінго!» З якою ж насолодою пальці, що тримали кермо, зараз охопили б худорляву шию та стиснули щосили. І було за що: нічого з того, чого навчила чи навчив його Фламінго, не допомогло йому врятувати шлюб. Койот опустив усі вікна, впускаючи нічний вітер, що аж загув, пролітаючи крізь автівку. Потім завив під радіо, якого в нього не було, на ходу вигадуючи слова жалісних пісень, яких ніколи не замислював писати. Пошуки тривали недовго: Фламінго стояло на своєму звичному місці серед бачків з непотребом. Побачивши машину, що гальмує, воно нахилилося та зазирнуло у вікно.

«А в тебе непоганий голос, — мовило, — я б залюбки попрацювала у тебе на підспівках». Воно розчахнуло дверцята та всілося поруч із Койотом.

Койот окинув оком Фламінгову перуку в стилі «фрайт віг» з волоссям, що стирчало в усі боки, та напомаджені у пурпур вуста. Сидіння між ними було скрізь захаращене демонстраційними облатками з протикашльовими льодяниками. Якщо дуже не придивлятися, вони виглядали, як запаковані кондоми. Поміж них заблукали кілька дрібних монеток. Фламінго вже знало його брудні трюки та все одно всміхнулося.

«А де ж твоє дівчисько?», — спитало. Тож воно помітило не тільки те, що мале було, а й те, що його немає.

У відповідь Койот хотів поцікавитись: «А твоя кицька де?» Одначе притримав пащу, тобто пастку, поки що на замку. Автівка продрейфувала ще кілька метрів і стала, аж тут він мовив: «Знаєш, сьогодні я вдарив свою дружину». Страшна правда злітала з його вуст маленькими бульбашками по кілька слів. «Сьогодні я приїхав лише з однією метою — вбити тебе», — вичавив він. Йому хотілося розридатися, та він вирішив, що це якось уже «перегравати сцену». Риданням бо нікого ні в чому не переконати. Койот зачекав, та Фламінго аж ніяк не поспішило вистрибнути з його машини.

До нього простяглися пурпурові нігті, і воно сказало: «Татку, хоч би раз ти заплатив мені сповна: усі десять доларів, як домовлялися». Рука обвилася навкруг його шиї та потягла донизу.

Койот відчув, що піддається. Він завалився набік, заплутавшись у паску безпеки. Так і повиснувши на ремені, він тільки й мовив: «І кожен день свого життя вмираю я й вмираю». Обличчям він майже ткнувся Фламінго у міні-юпку, це він відчув по запаху. Проте не встиг він торкнутися, як уже міцно спав.

У понеділок увечері Рейчел телефонує по міжміській лінії зі свого мотелю в Орландо. Слухаючи гудки на тому кінці, вона підбирає пульт від телевізора і перемикає канали, заглушивши звук. Вона вже нарахувала п’ятнадцять гудків. Шістнадцять. Тед відповідає на двадцять шостому гудку, він задихано сопе, і вона просить передати слухавку їхній доньці.

— Піду приведу її, — каже Тед, — але