Чак Паланік - Створи щось. Історії, які неможливо (не) прочитати

Удома він швиденько збігав до душу. Прополоскав рота. Сковзнув у ліжко. Обійняв дружину лапою та прошепотів на вушко: «Я так тебе кохаю».

Вона якраз не спала і миттєво повернулася поцілувати його у відповідь, під ковдрою намацуючи поясок на трусах і намагаючись його розворушити. Не дочекавшись Койотової реакції, вона чмокнула його у груди, а потім — у живіт. Їхнє сексуальне життя не зосереджувалося виключно на відтворенні потомства. Вони спробували, і не без успіху, такі види сексу, як оральний, анальний, у сексуальному одязі, а також із ділдо. Вони жили у стилі рок-н-рол, що, погодьтеся, передбачає звісну свободу, та коли вона опустилася ще нижче, щоб узяти його своїми вустами, цього разу Койот сказав: «Ні».

«Я тільки бажала показати тобі свою любов», — не зрозуміла вона.

«Не сьогодні, о’кей?»[91] — відповів Койот і повернувся на інший бік. Яка ж нестерпна була для нього сама лише думка про те, що дружина збиралася задарма зробити те, за що Фламінго стягувала аж по десять баксів.

Де ж у цьому світі справедливість? — ніяк не міг заспокоїтися він. Він жив, відчуваючи себе ніби в упряжі: слухняно волочив свою дупу до «Ллевеллін фудз», слухняно ковтав ранкову каву, аби, чого доброго, не закуняти під час стратегічних інструктажів з Носорогом та Трубкозубом у залі з флуоресцентним освітленням, а що він мав: а мав він віддавати половину своєї зарплатні як податок на прибуток і податок на власність — ось такий високий, сказати прямо, привілей. Після податків він іще мав десь наскребти гроші на медичну страховку, а натомість усі інші, потрапивши до невідкладної допомоги, попросту називали якісь вигадані імена. У Сіетлі їхній район взагалі мав славу дармового, тут були дармові одноразові шприці, дармові зубодери, дармове соціальне житло. Дармові талони на харчування. Дармовий державний сир. Не було нічого, чого б Койот не міг би дозволити собі придбати, чого б решта не отримували задарма. Безкоштовні телефони для безпритульних. Безкоштовні проїзні на автобуси. І навіть, коли Мангуст і Бурундук робили перерву у своїй улюбленій грі «кинь м’яча в кошик», вони досить вдало імітували спино-мозкову травму, аби дістати перепустку до інвалідних місць на парковці. Фламінго весь час поривалася здерти з клієнтів зайві три долари за кондоми, які вона безоплатно отримувала за програмою допомоги малозабезпеченим просто на окружному рівні. Та головне, усі, хто оточував Койота, мали вільний час.

У Койота через зайнятість інколи не вистачало часу підтерти власну дупу, а переймався він постійно тим, що сплачував чиїсь рахунки. А ті, кому й на думку не спадало щось сплачувати, мали досить дозвільного часу виходити на мітинги та вимагати все більше законних прав. Поки Койот, сидячи за своєю конторкою, напихався сандвічем з невідомо яким фуфлом, його район фігурував у телевізійних новинах або був темою спеціального роздери-душу-репортажу в газеті. Бідні та голодні з Сіетла бідкаються, що вони настільки вже бідні та голодні, що їх найбільшою медичною проблемою стало ожиріння.

Виходило, Койот тягнув лямку не тільки за себе, а й за когось стражденного.

Одного дня, коли він сидів у своєму офісному закутку, задзвонив телефон. То була пані Хом’як з «людських ресурсів». Без зайвих пояснень вона спитала: «Як хутко ти можеш бути в Орландо? У нас там назріває інцидент». Квиток було заброньовано в СіТак[92]. Якщо він поворушить дупою, то встигне на наступний рейс.

Койот одразу ж підхопився й ламанувся додому складати речі. Додому він потрапив, здається, передчасно, бо знайшов дружину не вдома, а на сусідській веранді, де вона кружляла солодовий віскі з Ламою і Волом. При цьому вона ще й реготала так, як геть не личить реготати пристойній дружині та матері. Ухопивши її за зап’ястя, Койот витяг її з веранди і доправив додому. Вдома він спитав: «І що ж тобі наплели ці невдахи? Либонь, пащекували з мене?» Насправді злословити було про що: Койот уже бачився з Фламінго принаймні раз на тиждень. Зазвичай — двічі або тричі. Біс із тим пальним, що воно коштувало більше за «блоу джоб», на який воно пішло. Навіть тоді, коли койотинчисько не волало серед ночі, Койот закидав його в автівку, пристебав до заднього сидіння та повільно вирушав у путь. Фламінго нічого для нього не значила: єдиний слід, що вона залишала по собі, був у нього не на серці, а на кінці, і то був слід пурпурової помади. Для нього вона й обличчя не мала, тільки слід. Та все ці ледацюги з району, у яких досить вільного часу: чом би їм не розважатися тим, що знічев’я шпигувати за ним, а потім розпускати про нього плітки. А коли так, то мав Койот побоювання, що криве слово про нього дійде й до жінчиних вух, і тоді постане питання: а кому ж вона повірить?

«Віл сказав, що я файна, — мовила дружина, — а Лама — що моєму чоловікові дуже пощастило».

«Ну, — не розгубився Койот, — може, не треба вірити всьому, що брешуть?» — Він і не помітив, як перейшов на крик.

Вона, здається, образилася: «Любий, не такі вони вже й погані. Ти б тільки послухав, які захопливі історії вони розповідають!»

«Навіщо мені слухати історії, — не став доводити до історій Койот, — мені досить того, що я бачу на власні очі. Ті тварини, — мотнув у їхній бік головою, — то знані брехуни. І не тільки: вони махлюють з номерами соціальної страховки, читають чужі листи та коять усілякі шахрайства! Лама, та відсиділа своє у в’язниці, а Віл, він і того гірше, — сповістив Койот, — він щоночі клеїть Фламінго на предмет п’ятидоларового підробітку. Оскільки ж Фламінго — це ходячий мішок усіх можливих болячок,