Чак Паланік - Створи щось. Історії, які неможливо (не) прочитати

Телефон стукає об кухонний стіл, і Рейчел на іншому кінці чує, як голос Теда то гучнішає, то стихає, коли він блукає будинком, вигукуючи: «Ейпріл, люба? Іди побалакай з матусею!» Вона чує скрип завіс на дверях. Тедові кроки спочатку наближаються, а тоді віддаляються, коли він проходить дерев’яною підлогою коридору до застелених килимом сходів.

Рейчел чекає. Вона сидить на ліжку. Килимок і завіски в кімнаті мотелю ледь чутно пахнуть крамницею старого одягу: в тому запаху багато плісняви, трохи затхлого поту і диму цигарок. Їй нечасто доводиться подорожувати в справах; це її перше відрядження з того часу, як три роки тому народилася Ейпріл. Рейчел перемикає канали то на мовчазну трансляцію футболу, то на музичні кліпи без музики.

Будинок, у якому вони зараз живуть, у них не перший. Той, у якому вони мешкали раніше, згорів ущент, але нічиєї провини в тому не було. Це було доведено в суді. То був нечувано химерний нещасний випадок, нині записаний в анналах страхових компаній. Вони втратили все, що мали, а тоді ще їхня дочка народилася сліпою. Ейпріл була сліпою, але могло бути й гірше. Той перший будинок належав Тедові ще до того, як вони познайомилися. Стіна їдальні в ньому була складена зі скляних блоків, що кидали сітку тіней на лакований чорний стіл зі стільцями. Варто було клацнути вмикачем — і в газовому каміні вітальні на устилі з потовченого граніту починали танцювати чарівні язички полум’я. Ванни, унітази й раковини були з чорної порцеляни. На вікнах висіли вертикальні жалюзі. Ніде не було видно ані землистих тонів, ані дерев’яної текстури.

Але Тедові це підходило, його влаштовував той будинок. Він тримав кішку на ймення Белінда Карлайл і дозволяв їй хлебтати воду з чорних біде. То була довгошерста темно-коричнева бурманська кішка, схожа на кулю чорного хутра. Тед любив Белінду Карлайл, але мав досить розуму, щоб не підпускати її до себе надто близько. Кішка виглядала чистою, але коли хтось її торкався, разом з нею вкривався якимось жирним порохом. Щоб упоратися зі скинутою шерстю Белінди, Тед мав робота-пилосмока, який цілий день чистив підлогу. Принаймні, так воно мало бути. Не раз вони об’єднували сили: на кішку нападала діарея, а робот цілий день човгав калюжками туди й сюди, розмазуючи ту гидоту, поки нею не вкривався кожен квадратний дюйм чорного килима.

Коли вони вже були рік як одружені, Рейчел оголосила, що їм треба переїхати. Вона завагітніла і не хотіла ростити дитину в цьому світі брудних килимів і відкритого вогню. Їм треба було продати будинок і віддати комусь Белінду Карлайл. Навіть Тед не міг заперечувати, що, хоч як часто вони міняли наповнювач, їхня оселя тхнула котячим лотком, а в котячому лотку вагітній жінці не місце. Якось за вечерею Рейчел розповіла Теду про токсоплазмоз. Його спричиняли паразитарні найпростіші Toxoplasma gondii, які розводилися в котячих кишках. Вони поширювались, відкладаючи яйця в котячих екскрементах, і могли призвести до сліпоти або й смерті немовлят.

Вона звикла, що Тедові багато чого треба пояснювати. Вона знала, що він ніколи не буде надто кмітливим. У цьому була його головна принада. Він був вірний, мав лагідну вдачу і невтомно працював, якщо кожну секунду над ним хтось стояв і уточнював, що робити. Вона вийшла за нього з тих самих причин, з яких наймають робітника на тривалий термін.

Вона говорила повільно, помалу жуючи спагеті. Єдиним способом замаскувати котячий запах було додавати до всього коріандр. Після її промови він просто сидів з іншого боку столу, а тіні від скляних блоків робили його обличчя і білу сорочку схожими на контурну карту. Вона чула бульбашки мінеральної води в його склянці. Що б Тед не приготував, на його чорній полив’яній порцеляні ніщо не виглядало апетитно. Він блимнув очима. Він спитав:

— Що ти сказала?

Рейчел сказала повільніше:

— Нам треба шукати новий будинок.

— Ні, — сказав Тед, розтягуючи слово, ніби намагався виграти час. — Перед тим.

Рейчел це не роздратувало. Вона репетирувала цю розмову кілька днів. Їй варто було викласти все розміреніше. Вона забагато вивалила на нього одним махом.

— Я сказала, що треба продати цей будинок.

Тед заплющив очі й похитав головою. Його чоло насупилося, і він знову сказав:

— Перед тим.

— Те, що я сказала про Белінду Карлайл? — спитала Рейчел.

— Перед тим, — попросив Тед.

Рейчел стурбувала думка, що Тед міг і не бути таким дурним, як вона гадала; натомість могло статися, що він просто ніколи не слухав її уважно. Вона подумки перекрутила розмову на початок.

— Ти маєш на увазі те, що я вагітна?

— Ти вагітна? — спитав Тед. Він притулив чорну серветку до губ. Рейчел не знала, чи він хотів їх витерти, чи сховати.

В Орландо і досі вечір понеділка, і Рейчел досі чекає на телефоні. Вона знімає покривало з ліжка і витягається на ньому, щоб подивитися «Канал домашніх покупок». Що вона в ньому любить, то це те, що тут немає перерв на рекламу. Збільшені в сто разів діамантові коктейльні персні повільно обертаються й виблискують у світлі галогенових ламп. Невидимий продавець завжди розтягує слова і говорить по-домашньому просто, і його голос завжди звучить так захоплено, коли він каже:

— Ліпше мерщій замовити й собі одну, народ, бо в нас тих тіар з рубінами лишилося всього кілька тисяч…

Смарагдові солітери продаються за стільки, скільки коштує піалка з горішками кеш’ю в її міні-барі.

Звук у телевізорі вимкнено, і Рейчел чує по телефону, як гавкає сусідський собака. Тоді гавкання стихає, немов заглушене чимось. Наприклад,