Кірстен Бойє - Скоґландія

голоси. Ярвен пригадала, як злякалась була першого вечора. Усе здавалося таким чужим… Але тепер, коли вона вперше в житті зважилася на щось небуденне, коли мама дозволила їй уперше в житті виявити мужність, винагорода не забарилась. І яка! Вона вже не почувалася тією Ярвен, якою була ці останні роки; принаймні від сьогодні вона почувалася трішечки й Маленою.

Кортіло б їй знати, що від усього цього лишиться на потім, коли вона вже повернеться додому?

Але все тепер залежатиме, звичайно, від мами. Вона, мабуть, не погодиться, щоб Ярвен пропустила останні п’ять днів у школі, хоч там анічогісінько важливого однаково вже й не буде. На уроках вони, певно, гратимуть в ігри: розумні ігри з одних предметів і безглузді з інших; учителька німецької читатиме щось уголос, учитель музики дасть їм потарабанити на ударних інструментах, і всі — й учні, й учителі — тільки й чекатимуть, коли ж нарешті настануть канікули.

А табель зі школи їй може принести, зрештою, й Тіна, — у запечатаному конверті, зі штемпелем. Просто нема причини, з якої вона, Ярвен, мала б ще цілих п’ять днів неодмінно ходити на уроки.

Ярвен узяла в руки мобільний телефон. Вона розуміла, що цього разу есемескою не обійдеться — з мамою доведеться-таки порозмовляти, навіть якщо цієї хвилини в неї, можливо, й курси, адже сьогодні, зрештою, неділя, кінець дня. Вона розповість мамі, як їй усе тут подобається. Що нічого небезпечного взагалі не було, що мамі нема чого за неї боятися — принаймні боятися більше, ніж удома, коли вона, Ярвен, сідала на велосипед і їхала до школи (чого мама їй, хоч як дивно, ніколи не забороняла).

Ярвен вибрала в меню «Мама» й зачекала. Гудки йшли досить довго, отже, мамині клієнти ще не розійшлися. І тому коли на другому кінці гучний шум вказав на те, що мама нарешті прийняла виклик, Ярвен відразу сказала:

— Тільки не гнівайся, мамо! Це я, Ярвен! Я знаю, тобі не можна заважати, але мені треба терміново…

Крізь шум у слухавці прохопився чийсь голос, він говорив швидко й рішуче, тож зрозуміти можна було тільки окремі слова.

— «З аеропорту на таксі… — розчула Ярвен. — На жаль, лише близько одинадцятої…»

Отже, курси в мами триватимуть ще довгенько і про свою доньку вона згадає, мабуть, не скоро.

— Мамо, я саме про це й хотіла тобі сказати! — вигукнула Ярвен.

Останні промені призахідного сонця впали на бруківку в дворі, й вона зблиснула.

— Мамо, я, власне, ще не збираюся повертатись. Чи ти чуєш мене взагалі? Мене тут попросили…

Голос на другому кінці щось казав, але тепер Ярвен не могла зрозуміти уже й окремих слів. Двічі пропадав навіть шум, так ніби зв’язок уривався зовсім.

— Мамо! — закричала Ярвен. — Я тебе не чую! Я маю зробити це ще раз, на тому тижні! Тому що в мене вийшло дуже добре! Мені це страшенно подобається!

Марна праця. Зв’язок був геть нікудишній.

— Бувай, мамо! — гукнула Ярвен. — Я надішлю есемеску! Тільки не гнівайся, прошу тебе! Тут так класно! — І натисла на кнопку «Завершення виклику».

«Люба матусю! — написала Ярвен. — Прошу тебе, сто разів прошу, скажи „так“! Принцеса з її дядьком хочуть, щоб я лишилася ще на тиждень. Принцеса дуже зажурена, тому що в неї помер батько. А я можу їй допомогти. Мені тут так до вподоби — супер! А вони вважають, що в мене виходить класно. Прошу тебе, сто разів прошу, матусю! Будь ласочка! Твоя Ярвен».

«Адже мама завше каже, що треба допомагати одне одному, — міркувала Ярвен, силкуючись притлумити докори сумління. — То чом би їй, власне, не дозволити мені зостатись?»

Відповідь надійшла відразу:

«Поясни докладніше! Мама».

Ярвен довелося надіслати аж три повідомлення. Вона мала надію, що цього вечора в мами котрийсь із здібних учнів. Зрештою, тепер, коли вона пояснила, про що йдеться, мама її, слід сподіватися, зрозуміє.

Потім вона вийшла на балкон перед вікном і, чекаючи на короткий сигнал мобільника, задивилася в двір. Ще цілий тиждень у цьому будинку, в цьому парку, в цій кімнаті. Можна й знудитись. Але це буде не така нудьга, як удома, де в суботу всі вже поїдуть з міста, насамперед Тіна, і де не лишиться нічого іншого, як читати, сидіти перед телевізором та ходити до плавального басейну (чого доброго, ще й самій), — як і кожнісінького, кожнісінького літа.

«Ох, Ярвен! — писала мати (ти диви, вона таки навчилася набирати й великі літери!). — Коли так, то я, мабуть, не можу тобі цього заборонити. Але за тиждень мерщій мені додому! Будь обережна! Я за тобою нудьгую. Мама».

Ярвен закинула назад голову й широко розпростерла руки. Зараз прийде Тяркс спитати, чи вона залишиться.

Але доти вона ще встигне швиденько надіслати коротеньку звісточку Тіні.

* * *