Костянтин Артемович Когтянц - Облога Белза

що таке удар плебейською палицею, він тепер знав із власного досвіду.

...Боярин Офанасій прочитав грамоту, де, певна річ, не було й натяку на царевбивство,  — і все зрозумів, бо не вчора народився. І не відучора займався політикою. Майнула невиразна думка, яку через сторіччя висловили б двома словами  — «зірвати операцію».

Старий дипломат ліпше за воїна Дрозда розумів, що навіть якщо цій трійці поталанить, то передбачити наслідки дуже важко  — і Стефан може виявитися ще небезпечнішим за Людовика, і невідомо, як учинять інші монархи. Можуть і використати вбивство угорця як привід.

Дійсно, добре було б, якби і Лайош загинув, і в Угорщині міжусобиця почалася, і щоб інші королі згадали, що в них є права на престол угорський  — а в кого їх немає?  — усі князі-герцоги-королі родичі між собою...

Добре, але навряд чи так буде.

Але...

А якщо все ж удасться?

Навіть за найгіршого розвитку подій ані літнього, ані зимового походу цього року вже не буде. (Рік починався з першого березня, і оскільки йшов уже квітень[134], то події наступної зими для боярина були вже цим роком.) Тому, навіть якщо Стефан не зустріне ніякого опору... Ну не може ж він сам заздалегідь знати, що все пройде добре... Треба буде й переговори вести, і державу опанувати... то рік перепочинку буде. А раз так, то варто спробувати...

Наказавши Єлизарові не покидати його намету, боярин відправився до Кулпи.

Кулпа прийняв посла негайно  — вочевидь, самому було цікаво, із чим прибули посланці.

Тягнути час не було коли, тому боярин удався до неприпустимої в дипломатії речі  — заговорив майже відверто:

 — Я не знаю, що робити. Той, хто послав цих людей, бажав, аби вони були в передовому полку та щоб їм дозволили вночі пробратися в табір угорців.

Кулпа замислився. Помисел, що йдеться про зв'язкових, які мають зустрітися з кимсь у таборі, він відкинув одразу  — не так подібні справи робляться. Отже, залишалося одне.

Далеко не заглядаючи (і не знаючи, що через десять років його згубить саме те, що він часто-густо захоплюється та не прораховує наслідків), темник подумав, що коли Лайоша не стане, то кожен із мурз (тобто баронів) намагатиметься порятуватися сам, і тоді він частину їх розіб'є поодинці, і буде слава й багатий полон.

 — На все воля Аллаха!

«Чи, можливо, Тенгрі-каана, чи Христа. Хто там на небі? Усі священики всіх вір запевняють, що знають точно, а насправді, мабуть, не знає ніхто».

 — Нехай завтра йдуть із передовим полком.

Ще подумавши биту годину й помолившись, боярин покликав Павла і, сказавши кілька слів і жодного по суті  — Павло зрозуміє! — додав:

 — Піди до попа, висповідайся. Тільки...

Павло кивнув. Не вперше. Священик, раз його до посольства взяли, почувши, що наказано вбити,  — не питатиме, кого наказано.

 — Якби ж щось було римської віри...  — задумливо простяг він.

 — А оце не підійде?  — посол витяг кілька західних монет.

Павло, перебравши їх, узяв лівицею одну срібну та одну золоту (боярин кивнув  — для справи не шкода), правицею витяг кинджала, розрізав обидва кружальця, половину срібного віддав послові, але другу білу та обидві жовті половинки, загорнувши у шматинку, заховав у свій чобіт.

 — Срібло розплав, щоб і випадково нікому не попало. І зброя якась західна...

Боярин ще раз кивнув. Слів не було, губи та язик не слухалися його. Страшно це  — посягнути на монарха.

* * *

Фігури вершників передового полку здалися Ярошеві знайомими, і він не помилився  — там, підсилені кількома татарськими сотнями, саме болохівці й ішли, щоправда, був це не той загін, що зупинив їх, а інший.

Зранку, ще вдосвіта, повів їх до передових Павло  — із трійці лише старий здогадався, хто він, бо йому й самому доводилося шпигувати, власне кажучи, саме повертаючись із такої поїздки, він мало не загинув, якби не Кадьян та Вовчко, Царство їм Небесне.

* * *

Король Людовик не спав усю ніч.

Він не міг бути певним, що до Кулпи не підійде підкріплення  — чи від Джанібека, чи від Любарта. Так, це малоймовірно, бо їм переправлятися через річки, які вже скресають, але малоймовірно  — не значить геть неможливо. До того ж у його власній армії щезала дисципліна, як це майже завжди буває з військом, що відступає. Ще трохи  — і воно остаточно перетвориться на безладну юрбу. І тоді Кулпа може спокуситися й ударити. Навіть тими силами, які тепер у нього є.

Ще вдосвіта він викликав до себе командирів трьох корогв, дві з яких були сформовані з волохів, а одна із секеїв.

Легка кіннота пішла вперед. За ними, набагато повільніше, рушило військо.

* * *

Арон Ехеді перший знайшов те, що шукали інші. Місце, де річка вузька, обидва береги високі та скелясті, проте на лівий берег можна легко піднятися, а неподалік  — сосновий гайок.

За його наказом Дьюла перекинув аркан через провалля, зачепивши його за якийсь пень. Один за одним десяток секеїв перебралися на правий берег і через півгодини звідтіля прокричали, що й далі військо пройде.

Тоді почали валити дерева.

Секеї  — це вам не знатні лицарі, вони сокиру вміють тримати не лише бойову.

Спочатку із сосен, очистивши їх від гілля, сколотили щось, дуже схоже на пліт. Потім до його переднього кінця прив'язали кілька мотузок, які перекинули через провалля.

Тим часом секеї на правому боці спорудили великі, у людський зріст, козли та, переметнувши через них мотузки, потягли.

 — Дуже добре.

Людовик