Костянтин Артемович Когтянц - Облога Белза

списа. ">[131] списа. Ось якесь місце. Якесь... Якесь... Слів бракує. І не гнеться крига, і звук такий же, як в інших місцях. Але Ярош звертає вбік, і ніхто не питає чому. Інші також розуміють, чому хлопець повернув. Ой як добре розуміють.

Потім з одним конем переходить Терешко. Потім Ярош  — він усе ж найлегший  — туди-сюди за конями. Останнім переводить свою тварину старий Єлизар. І так щоразу, до того ж із кожним разом розвідувати кригу ставало важче й важче.

Зрештою, їм поталанило: загін бічної охорони, що його виставив Кулпа, складався з русичів, хоча...

Що їх оточують, старий Єлизар зрозумів і тому  — спочатку татарською, потім нашою  — заявив, звертаючись до кущів і чагарників:

 — Ми їдемо до царевича Кулпи від воєводи Дрозда.

Лише тоді з навколишніх смерек посипався важкий, вологий сніг, і кілька чоловіків оточили їхню трійцю. Це були русичі, хоча в їхньому одязі й озброєнні було більше татарського, аніж у волинян,  — хоча і на Волині важко було когось здивувати татарським луком чи татарською шапкою.

 — А правда від воєводи?  — хмуро поцікавився старший  — кремезний, зразу видно  — велетенської сили чолов'яга.

 — Правда-правда. Можу грамоту показати, якщо ти читати вмієш.

 — Він-то не вміє. Я вмію,  — це сказав вершник, який разом зі ще кількома кінними вибрався на галявину  — високий, стрункий, в аланській шапці зі шовковим шликом[132].

Єлизар, уклонившись  — невідомо, хто це, можливо, і не вище він, аніж слуга ординський, але тепер їх уже десятків зо два проти трьох, а від зайвого поклону шия не переломиться,  — подав проїзну грамоту.

 — Тут написано, що ви листа везете послу князя вашого. Дайте.

 — За це тебе стратять!

Отаманові очі небезпечно звузилися. Він явно подумав, що... Для того, щоби стратили, треба, щоб хтось доніс. Але... коли нікому буде донести?

 — Кулпа дізнається...

Високий вершник жорстко посміхнувся:

 — Може, хтось його і боїться, але не ми. Давай листа, якщо жити хочеш.

Ярош пізніше за всіх  — молодий, недосвідчений  — зрозумів, що коли віддадуть грамоту, то точно загинуть. Бо це до проїзної грамоти печатка внизу підвішена, а лист до посла згорнутий у трубку, обв'язана трубка шнурком, вузол шнурка покладений між двома тоненькими пластинками свинцю, свинець затиснутий між двома половинками печатки так, що став одним цілим,  — і прочитати листа, не зламавши печатки, було неможливо.

Проте отаман поки що не наказав їх убивати, отже, він ще не вирішив остаточно.

 — А по-чесному, сам на сам?  — несподівано сам для себе вимовив Ярош.

 — Та я ж тебе одним ударом.

Ярош, узагалі-то, мав на увазі не себе, а батька, якого, зовсім по-дитячому вважав непереможним... тобто він так не думав — мовляв, батько непереможний, просто підстав сумніватися досі не виникало. І раптом він... ну не те, що зрозумів, а відчув, як це буде негарно  — послатися на батька.

І звідкілясь прийшла відповідь:

 — Одним ударом...  — він зіскочив із сідла, водночас витягуючи з-за пояса свою палицю, свій незграбний та зовсім нешляхетний сук із напливом, у який були вбиті іржаві шматки заліза, палицю, якою він вибив із сідла короля  — і сам не зрозумів, що зробив та з ким зробив... Не лише не зрозумів, кого вибив,  — не втямив, що взагалі когось вибив.

 — Одним, кажеш? Спробуй!

Готовий був, і померти готовий  — але звідусіль долинули смішки, а кремезний гучно зареготав:

 — Оце по-нашому!

 — Засунь її на місце, поки я її голіруч тобі в дупу не засунув, — останні слова отаман вимовив так, що, з одного боку, ображатися було явно даремно, з другого... А таки може засунути. Цей  — може.

 — Добре, залишу вам вашу грамоту. Не любимо ми волинських князів та й людей їхніх не любимо.  — Потім помовчав та пояснив:  — Болохівці[133] ми. Воювали ваші князі з нами, воювали, тож нас залишилася жменька, та й тим довелося рятуватись у степах. А наші прадіди справедливо жили...

 — А може, це нашим прадідам здавалося, що то вони справедливо живуть?  — знову встряв Ярош.

Отаман зважив його поглядом.

 — І таке могло бути. Могло. Молодий ти, хлопче. Із таким язиком можеш і не постаріти.

Отаман повернув коня, а наступної миті Ярош урізався обличчям у м'який талий сніг  — батько дав потиличника. Важка в старого рука...

 — А оце раніше треба було робити,  — отаман і не обертаючись усе зрозумів, та й що тут не розуміти?

Проїхав кілька кроків і несподівано  — мабуть, що й для себе несподівано,  — озирнувся-таки.

 — Якщо доведе тебе язик до біди, та встигнеш утекти,  — давай до нас. У нас за довгий язик, якщо він без зла довгий, не страчують. Хіба що відшмагають.

Старий Єлизар картав себе за нестриманість. Учити єдиного сина гарних манер було вже пізно. Назад вони точно не повернуться. Учинити замах на короля та ще й порятуватися? Ось чого точно не буває, то це такого. Про подібне й у казках не кажуть.

* * *

Тумен Кулпи йшов слідами угорців, захоплюючи в полон тих, хто відстав.

Лайош та його воєводи скреготіли зубами: власне, вони могли спробувати дати Кулпі відкритий бій із непоганими шансами на перемогу, але, якби все ж зазнали поразки, не порятувався б ніхто,  — жодних ілюзій щодо ставлення селян Галичини до нової влади в Лайоша не було, а