Жюль Верн - Чорна Індія

Я так хотіла би полетіти з ними! – сказала Неллі. – А це що за ясні точки, що блистять отам поміж тими хмарами?

– Це зорі, про які я говорив тобі, Неллі. Всі вони далекі сонця, світи, може, й такі, як і наш.

Неллі дивилась на оті міріади зірок і сказала вкінци:

– Якщо це сонця, то як можуть мої очі знести їх блиск?

– Це дійсно сонця, – сказав Джемс Стар, – тільки вони дуже далекі від нас. Найближча до нас зірка Вега зі звіздозбору Ліри, бачиш, отам, над нами – та і вона віддалена від нас на п’ятдесят тисяч мільярдів миль. Тому її блиск не може осліпити тебе. А наше сонце зійде завтра у віддаленню тридцять вісім мільйонів миль від нас, і ні одно людське око не може глядіти прямо на нього, тому що його світло найяскравіше з усіх світел. Та ходім уже, Неллі!

Всі пішли дорогою. На дорозі не було нікого. Неллі гляділа на дерева, що їх колихав вітер, і вони здавалися їй великанами, які махали руками. Шелест вітру в галуззю дерев то знову глибока мовчанка, коли вітер вспокоївся, – все те викликало в ній нові, неясні почування. Неллі мовчала. Її товариші не перебивали цієї мовчанки, бажаючи полишити її саму з тими першими враженнями.

Пів до дванадцятої дійшли вони до північного берега заливу Фарс. Тут ждав на них човен, найнятий інженером, що мав їх завезти до Единбурзького порту. Неллі, побачивши блискучу воду, немов засіяну огниками, спитала:

– Це озеро?

– Ні, – відповів Гаррі, — це залив або устя ріки. Зачерпни трохи тої води рукою, то побачиш, що вона несолодка, як в озері Малкольм.

Дівчина нагнулася й зачерпнула воду рукою й підняла до уст.

– Вона солона.

– Так, сюди з припливом напливають морські хвилі! Три четвертини нашої Землі вкриті такою самою водою, яку ти тепер пробувала!

– Гаррі, Гаррі! А що це там за ясне світло на овиді? Невже це ліс горить? – спитала Неллі.

І Неллі показала на небо, яке зарожевілося на сході.

– Ні, Неллі, – це місяць сходить.

– Як гарно, Гаррі!

А між тим місяць поволі підіймався на небі, розкидаючи усюди своє блідо-мертвецьке світло. Неллі мовчки любувалася тією картиною; її очі не втомляючись любувалися отим срібним промінням, а її рука дрижала в руці Гаррі, говорячи за неї.

– Сідаймо в човен, – сказав Джемс Стар, – нам треба доплисти до Артур-Сіт перед сходом сонця.

Човен був прив’язаний до берега. Неллі і її товариші зайняли місця, розпустили вітрила, і човен поплив із північно-західним вітром.

Яке могутнє враження огорнуло тепер Неллі! Хоч вона деколи плавала по підземному озері, так ніколи ще не плила під вітрилами. Її здавалося, що човен ховзається по воді так м’яко, як пара пливе у повітрі. Залив був спокійний, як озеро. Неллі любувалася отим ритмічним рухом, яким колихався човен. Часом човен входив у полосу місячного сяйва і плив по воді, що блистіла, як срібло. Довкола усе видавалось немов зачароване. Поволі очі Неллі почали клеїтися, її огортала якась сонна знемога. Вона схилила голову на груди Гаррі й заснула тихим сном.

Гаррі хотів її збудити, та інженер спинив його.

– Дай їй заснути! Годин зо дві сну скріплять її і дадуть змогу приймати щораз то інші враження.

Плили так дві години. Як човен причалив до ґрантонської пристані, Неллі проснулася.

– Я спала? – спитала вона.

– Тобі, може, тільки здавалося, що спиш, – відповів інженер.

Була ясна чудова ніч. Місяць, що за той час піднявся високо, заливав усе своїм блиском. У маленькій пристані Ґрантон стояли тільки два чи три рибальські човни, що легенько гойдалися на хвилях. Вітер затих. Неллі могла бачити море, що на овиді зливалося з небом.

Покинувши човен, пішли всі пустими вулицями містечка. Своїми темними серед ночі домами нагадувало воно Неллі вугляне місто, з тою тільки різницею, що склепіння над ним було вище і засіяне блискучими цятками. Вона йшла легкою ходою, зовсім не втомлена довгою прогулянкою.

Джемс Стар і його товариші перейшли Лейт-Вальк, обминули Калтон-Гілл де в темноті видніли обсерваторія і пам’ятник Нельсона, перейшли вулицю Регента, міст і, зробивши невеликий закрут, прийшли на кінець вулиці Канонґат. Містечко було ще сповите сном. На старій готичній дзвіниці канонґацької церкви вибила друга година.

Тут Неллі спинилася.

– Що це за темна маса? – спитала вона, вказуючи рукою на одинокий будинок, що знаходився на кінци маленької площі.

– Це Голіруд, палата давніх володарів Шотландії, де відбулося так багато сумних подій. Тут історик міг би викликати багато королівських тіней, починаючи від нещасної Марії Стюарт аж до старого французького короля Карла X. Величаво виглядає вона при денному світлі. Та ходімо дальше! Там, на самому краю старинного монастиря, знаходяться чудовижні скелі Сельсбері, над якими знімається Артур-Сіт. Ми туди підемо. З того верха побачиш, Неллі, як сходить сонце.

Поволи піднімаючись вгору, почали вони ступати не дуже вигідною доріжкою на скалистий вершок, який з західної сторони мав вигляд львиної