Сергій Володимирович Пилипенко - Вибрані твори

одкопувалися мешканці, визволяли одні одних, бо не всякий міг прочинити надвір двері, підперті сніговою стіною, не всякий міг із вікна визирнути, подати голос у кватирку — завалила була невблаганна стихія.

Уявіть собі, що робилося тоді на колії! Коли б не лінія телеграфних стовпів — і не пізнати, де тая залізниця: рівний, білий, пустельний степ, як нова скатертина. Та й на станції нашій жодної рейки не видно. Стоять нерухомо ешельони з погаслими паротягами. Суцільне кладовище. А це ж було, коли криком кричала вся країна — подавай вугілля, бо стануть заводи, фабрики, зірветься все будівництво, намарно підуть криваві жертви громадянської війни, не закріпимо здобутків великого Жовтня...

Усі залізничники на лінію — гасло! Самі телеграфісти та телефоністи дежурять по станціях, тримають зв'язок, передають накази, звідомлення. Більш анікого. Та де там! Легше, мабуть, стародавній Херсонес отам коло Севастополя одкопувати з морського піску, ніж управитися із цією силою снігу.

Тоді згадали про те, що Володимир Ільїч назвав «великим почином» і що почалося — наша слава, наша честь! — у нас таки, в залізничників, уперше на Московсько-Казанській залізниці.

На суботники вирішили ми закликати організовану міську людність, на те, де вимальовуються яскраво риси майбутньої вільної комуністичної праці.

Перші відгукнулися на наш заклик, звичайно, пролетарі. Уже другого дня комашилися тисячі робітників з індустріяльних велетнів на численних коліях нашої вузлової станції і — нікуди правди діти! — крили нас без жалю найприкрішими словами за те, що покликати їх зуміли, а от достатньо струментів не настачили. Та не йти назад з порожніми руками, не виконавши обов'язку товариської колективної допомоги. Уламки дощок, штакети замість лопат, кілки, старі рури з ремонтного парку замість ломів, брезенти замість нош — робота мусить кипіти, станція мусить бути якнайскорше звільнена від снігу, ешельони мусять іти за призначенням.

За робітниками пішли службовці. Серед них не було вже того ентузіязму. Не свою, мовляв, справу робимо, не з охоти, а з примусу, бо хоч і сами ніби викликалися, так це — для годиться... Це тепер радянський апарат так-сяк поробочено, ворожий елемент хоч як повичищено, коло решти велику виховну роботу пророблено. А тоді... пошукали б тоді серед службовців щиро відданих пролетарській справі! Удень з ліхтарем не побачиш, а побачиш, якось не ймеш віри: мабуть, маскується, прикидається. Надто вже багато там було саботажу, шкідництва, всіляких ворожих виявів...

Наш робкорівський загін сновигав ненастанно між місцем роботи, вкладаючи тоді й свою фізичну пайку, та містом, де настачав матеріялом пресу, виступав доповідачами на профспілкових зборах, контролював установи, що організовували суботники, занотовував те чи те ставлення до них. Праці вистачало. Так цілу штурмову декаду — це по-теперішньому, а тоді просто — десять довгих напружених днів більшовицької боротьби зі сліпою, ще незагнузданою, силою природи.

За десять день зідхнула легше вся країна, живущого чорного золота ковтнули заводські печі, дихнули побідно стрімкими димарями. Пролетарське будівництво пішло далі розміреною, впевненою, щоразу швидшою ходою...

* * *

Я тоді не написав нічого, крім скількох звичайних робкорівських нотаток до різних газет про фактичний перебіг справи. На щось більше тоді не було часу, та й здатности, мабуть, не вистачило б. Цим я зовсім не хочу сказати, що тепер уважаю себе за цілком здатного на художню творчість. Ви чуєте, як я розповідаю, і бачите, що робкорівська довгорічна праця наклала свою характеристичну печать на мою мову. Робкор звик до певних, газетярською працею вироблених, висловів, боїться уживати отих-пак образів, щоб не зашкодити ясності й точності думки наразі невдалого чи надто вільного порівняння тощо. Вони видаються йому зайвою прикрасою, недоцільним поцяцькованням. Робкор завчив, що треба писати стисло, переказуючи суть факту чи явища і оминаючи всілякі деталі, обстанову, портрети дійових осіб, їхні розмови, тобто все те, що, кінець кінцем, складає м'ясо художнього твору. Мені здається, що я й зараз здатний збирати й подавати самі кістяки, саму схему для літературного твору. Мені, як і іншим робкорам, котрі випробують свої сили художньої продукції, треба багато ще працювати, щоб набути в цій галузі досвіду, бо це ж перекваліфікація, це інший, хоч і споріднений, фах.

Вибачте, одійшов од теми. Ви ж бо сами дещо знаєте, як я пишу, та й зараз ще раз почуєте, поцінуєте. Я ж вам хочу прочитати цілий свій першотвір. Написав я його далеко пізніше від згаданого суботника, аж тоді, як треба було в Харкові кінчати терміново побудову Тракторного. Багато там було праці, що не потрібувала якоїсь кваліфікації: порити канави для водогону, піднести будівні матеріяли, розчистити дворище, вивезти сміття. І от посунули колони допоміжньої, добровільної робочої сили на Тракторобуд, щоб вивершити будову раніше від призначеного терміну, щоб забезпечити соціялістичні лани вчасним випуском машин — знаряддя перебудувати безперспективне одноосібне селянське господарство на могутнє колективістичне, вивести його на шлях до безклясового комуністичного суспільства, де кожному буде по потребі, з кожного по силі й здатності. Сами знаєте, яке велетенське значення трактори мають для нас.

І от тоді, бравши участь у суботнику на Тракторобуді, згадав я колишній суботник у нас на станції, чи, власне, один випадок, що згадка про нього особливо врізалася в пам'ять...

Зміркувавши, що така публікація допомагатиме мобілізувати громадську увагу коло справи суботників, зокрема може допомогти Тракторобудові, й написав цей коротенький твір. Не знаю, як саме його назвати: новелька, нарисок, малюнок з натури чи як там іще називаються такі речі.

Писав його з захопленням і уважністю коваля, що кує перший зразок деталя, обирає місце кожному ударові, перевертає на ковадлі кілька разів, щоб зручніше бити, б'є спочатку обережно, поволі і, лише