Сергій Володимирович Пилипенко - Вибрані твори

впевнившись правильности, гатить з усієї сили, з радісним творчим піднесенням. Писав уночі після трудового дня, боючись втратити словесну нитку, забути народжені думки, спогади, вражіння. Писав у турботному тремтінні, сам перед собою складаючи іспит на можливість художньо творити, впливати на інших, заражати їх своїми думками, захованими в цьому творі. Писав, почуваючи, що це зовсім не те, як писав я донині, але й не те, що і як кортіло написати. Бракувало слів, фарб, звуків. Писав і перекреслював. Писав і переписував.

Коли посіріло в вікні, я, теж увесь сірий з утоми, мав на столі скілька клаптиків паперу з моєю першою дитиною... Воно було, як усяке новонароджене, ще невидюще, зморшкувате, неоформлене. Та хіба від того менша любов у батьків? Вона збільшується почуттям жалощів до безпомічної істоти, бажанням їй допомогти, вгадати, чого хоче, чого потребує, щоб легше розпочати життя. Жалощі і в мене були до цього творику, такого безсилого, маленького, ніжні жалощі, сполучені з невмінням, незнанням, чого мій твір потребує, щоб боротися за своє існування, щоб увійти в літературне життя.

Другого дня — хіба стримаєш радість творчости, хіба затамуєш бажання щоскорше вивести зроблене на око людське? — вже другого дня був я в редакції ілюстрованого часопису «Плянета» і пропонував свій твір редакторові, що зиркав суворо на мене з-під круглих, опуклих окулярів. Тут, власне, й починається історія мого першотвору — пробачте мені такий довгий вступ, хоч він багато чого й пояснює. Може, й не так, але однаково ви його вже терпеливо вислухали. Отже, вислухайте ще й мого «Безпрізвищного» — так називався твір, що його вміщено після деякої пригоди (про неї вже потім) — ось бачите — в тій-таки «Плянеті». Творик, як я вже казав, коротюсінький, коротший навіть за цей мій вступ, хоч праці коло нього поклав я чимало. Та годі! Читаю.

Безпрізвищний

— Партіє — слухай мою команду! Право-руч! Кроком руш!

Хто в хутрі, хто в шинельці, хто в кепці, хто у шапці, хто в ботах, хто в галошах — кумедно виглядала ця строката партія з тридцятьох чоловіків і жінок. Сидоренкова військова команда пасувала до неї, як Сидоренкові, суворому, вусатому залізничникові, балеринська спідничка. Він і сам посміхавсь у сиві з наморозі вуса, оглядаючи збоку свою партію, що місила глибокий сніг, ледь-ледь просуваючись до пакгаузу[167].

— Та не розсувайте так широко свої циркулі. В мене геть усі панчохи мокрі, — благала якась куценька службовка попереднього цибаня, намагаючись ступати в його сліди.

— А в мене геть увесь чуб мокрий, — віддувавсь захутрений пузій, мабуть, бухгальтер, бо йому заважив іще хтось:

— Еге, це вам не на рахівниці цокати круглячками.

— А я не розумію, кінець кінцем, який, власне, сенс у цьому? Замість робити кваліфіковану справу, що її ніхто інший не зробить, ідеш звичайнісіньким чорноробом. Нераціонально! Навіть збитки державі.

— Збитки? Ви забули, що сьогодні неділя, неробочий день.

— Неділя, а зветься суботник. Мабуть, євреї вигадали. Самі б і ходили.

— А чого ви, власне, пішли?

— Та, знаєте, незручно. Всі ж ходять...

— Стій! — обірвала розмову нова Сидоренкова команда. — Беріть лопати.

Навряд чи хто з усієї партії коли-будь мав у руках цей незграбний грабарський струмент[168]. Пузій поклав лопату на плече, як гвинтівку, цибань засунув під пахву держалном уперед, куценька службовка взяла в обидві руки й несла перед себе, спотикаючись на кожному кроці.

— А мені не треба, я зі своєю, — мовив підстаркуватий чоловік у чорній шинелі, що йшов іззаду.

— Бач, який запасливий, — здивувавсь Сидоренко, і йому здалося, що він цю чорну стареньку шинелю вже тут бачив. Чи не приходить, бува, лопату міняти на кращу? — підозріло подумав і вголос додав: — Лопата, здається, не ложка, зі своєю не ходять.

— Та я знаю, що у вас струменту обмаль. От і позичив на сьогодні в сусідів.

— Добре гарних сусідів мати. Позичив мале, віддав трохи більше, і сам перебивсь, і людям зарібок, — натякнув Сидоренко, пильно вглядаючись у чорну шинелю з окантовкою, як у міських трамвайників. Безперечно, чи вчора, чи позавчора він її вже тут бачив. Так, позавчора, як працювали коло поста № 1. Комусь закурювати тютюнцю давав, а в того пучки померзли, ніяк цигарки не скрутить. Подививсь на лопату — звичайнісінька, вже старенька лопата. Держално аж блищить, вишліховане людськими робучими руками.