Сергій Володимирович Пилипенко - Вибрані твори

— Ага, товстогуза, дрейфиш? Що ж: аби схотів, чорта пухлого спіймала б... А куди то ти? Іще тобі замало?

Звернула пані в гастрономію, вина купує, закуски різні бере.

— Ач, непманія як ласує, а ти очкура затягай. А грошей, матінко моя рідна! Цілий банок.

Запопадливе око Стратонове в ридикюль жовтий уп'ялося. Витягла з нього пані купку червінців, перебирає, которого віддати в касу.

— Ех, мені того на цілий мо' рік вистачило б. І одягся б, і взувся, а вже наївся б, наївся...

Помітила пані пожадливий погляд Стратонів, скосила око, поправила похапцем щось на грудях, ридикюль швиденько зачинила — і до Стратона наказливо:

— Ходім!

Пішли. А ридикюль усе перед очима теліпається, жовтіє. І червінці в ньому наче шелестять, промовляють:

— Тут тобі й хата тепла, і страва добра, і книжка-підручник, і чоботи нові, і білизна чиста...

— Е-ех, грабуй награбоване! Пані з того не збідніє, потвора непова, а мені... Ну, без ніякого сорому!..

Скоро порівнялися з якимись ворітьми, смикнув Стратон щосили за той ридикюль жовтий і дременув притьмом у двір. Тільки йойкнула пані з переляку та несподіванки, а далі Стратон нічого й не чув. Кулею промчав через двір, перескочив через паркан задній і хортом плигав за хвилину проз садок іншого двору, що виходив на паралельну вулицю. Не втишився він і там. Наче п'яти пекло Стратонові, так летів він прожогом усе далі й далі, кріпко притискуючи до грудей укоханий жовтий ридикюль. Там-бо вся надія його, все щастя й добробут.

Аж біля насипу залізничного спинився Стратон і сів під одкосом захеканий.

Млосна насолода оповила його. Аж очі заплющив:

— І як же воно так швидко та хороше скоїлося? Хоч у бога віруй — наче навмисне послав хтось сюди тую пані з жовтим ридикюлем. Ох же ти, мій миленький!

Скільки радощів у тобі криється...

Стратон ладний був цілувати його жовту порепану шкіру. Обличчя йому сяло, губи мимохіть розпливались у мрійливу усмішку, очі блискотіли зухвало й щасливо.

— Анумо, хоч порахую, скільки я заробив за послугу тій пані товстогузій. Адже кошика їй кварталів із п'ять протаскав недурно.

Стратонові пучки тремтливо занурилися в ридикюль.

Стратонове обличчя вмить застигло в кривій усмішці, очі зробилися круглі, бляшані, брови полізли на лоб — жовтий ридикюль був порожній. Дебела пані ота догадалася перекласти гроші в інше місце.

Стратон ніколи не був злодієм.

Харків, 2/XI 1924 р.

повісти історію мого першого друкованого твору — таку тему ви мені сьогодні загадали. Початок її належить зорі ударницького руху, коли гасло заклику в літературу ще не лунало, коли ми, активісти-вирібники, задовольнялися скромним, але почесним званням робкора.

Робкором-залізничником я тоді був. Писав про перестої, мішочників, ремонт рухомого складу, бюрократів, тяганину, писав про всі болячки, що шкодили промисловим жилам країни, як слід гнати в усі усюди живущу продукцію — кров. Вона чорними згустками збивалася подекуди на вузлах, бубнявіла болючими пухирями, знекровлюючи подальші райони. Особливої шкоди завдавали кляті сніговії. Цілі дільниці на скілька діб завмирали, поки спільними зусиллями тисяч людей розчищалися колії, вивозилися з вузлових станцій повнісінькі ешельони сипкового снігу, щоб дати дорогу іншим ешельонам: з вугіллям, хлібом, лісом, залізом, з усіма різноманітними знадобами складного громадського організму.

І от був дужий і довгий снігопад. Непроглядною пеленою з ранку до вечора, з вечора до ранку оповито все навкруги. І день, і другий, і третій. По вулицях нашого міста наче закопи за царської війни. Навіть телеграфні дроти, обтяжені налиплим снігом, спустилися так низько, що видаються колючими загородами впродовж глибоких шанців[165] — пішоходів з високими брустверами[166] — закиданим горою бруком. На околицях, де сніговієві більший простір і воля, аж до дахів знялися гребенястими хвилями білі кучугури, перекидаючись валами через тини, ворота. День і ніч