Сергій Володимирович Пилипенко - Вибрані твори

Господар знов непокійно засовавсь на канапі, намагаючись збагнути, скільки іронії заховано в моїй тираді, — але задоволена посмішка півкулястої дружини заспокоює його.

— Так, він був такий милий, що не забув привезти мені цей жаданий подарунок.

Злорадість — ах, яке це насолодне почуття! Воно танцювало в мені побіденного танку весь вечір, і тільки за його допомогою я міг піти на нелюдські тортури й вислухати уважно й серйозно цілий оберемок віршів кавказького мандрівника. Воно фокстротило в мені й тоді, як вертав я додому й згадував підлесливі підморгування господаря, його розгубленість, переполох. Увесь бо вечір він хитавсь між жахом невідворітної небезпеки й радощами оминення її, костричивсь від найменших натяків, холов, полотнів і знов розпливавсь у квашене тісто, рожевів і блищав самовдоволенням. А все через пару чув'яків... М'яку, тонкошкіру, як і це подружжя, пару чув'яків.

Не думайте, що секрет їх складний і в ньому сіль цього оповідання. Я не хотів би, щоб у ньому взагалі була будь-яка сіль. Просто я не люблю самовдоволених людей, і мені здається, що їм нічого робити на землі, а до того я... я ніколи не був на Кавказі. Може, так невміло злощуся... В усякому разі було так.

Одного погожого ранку, коли так хочеться спати після цілонічної редакторської праці, в двері моєї одинокої кімнати хтось настирливо, нахабно загрюкав, — одного погожого ранку, коли так хочеться спати...

— Оце просто з Кавказу — й до вас. Дозвольте на якихось півгодини речі лишити. Не одягайтесь, будь ласка, зараз я щезну. Спіть, мій дорогий, спокійно! Спіть!

І справді: небавом він щез, цей гладенький чоловічок з шовковим метеликом на шиї. Та за який час знов тарабанив (спіть, бач, спокійно!), потім, сопучи, одмикав новеньку валізку, совав туди загорнену в бузкову шумку обгортку якусь покупку і солоденьким голосочком співав — виправдовувавсь.

— Забув, знаєте, жінці чув'яки на Кавказі купити: так же просила. Згадав аж по дорозі назад. От і бігав тут на базар. Тепер і додому можна. Прощавайте. Заходьте. Оповім багато цікавого.

І я, уявіть собі, частенько-таки заходжу до нього — послухати, бачте, багато цікавого. Адже я знаю напевно, який саме витвір величного Кавказу топче гладкими ногами шановна господиня затишної, теплої кімнати, м'яких чув'яків і самовдоволеного чоловіка з метеликом на шиї. А хто знає хоч найменший секрет, той почуває себе вищим від інших людей. Чи ж позбавляти себе цієї насолоди?

14/XIІ 1928 р.

тратон не був злодієм. Аж ніколи йому не спадало на думку взяти чуже. Незаможницького роду він, селянського, і повага до власности змалечку в ньому виплекана. Але в той пам'ятний день ніби хтось під руку штовхнув — візьми, візьми!

Та й спокуса велика була...

До ручки був Стратон дожився тоді. Вже давно і в дешеву студентську столовку піти було ні з чим. Хоч назад на село тікай з робфаку[162]. Довелося останній ресурс, як економісти пишуть, пустити в грошевий обіг. Зняв Стратон спідню сорочку, зняв підштаники домоткані роменські, виправ усе чистенько і пішов на Благбаз[163] якого коповика вторгувати. Хоч це й остання пара спіднього була, проте краще у всьому голому ходити, як голодному скиглити.

А на Благбазі народу — гуде! Перекупки, брезькуваті, маснопикі, ковбасою, млинцями, смажениною, пиріжками торгують. Аж слина Стратонові набігає:

— У-ух, кодлище чужоїдське! Ніколи в остаточну перемогу соцреволюції віри не нятиму, доки по базарах оці баби-перекупки з усіма рундуками не щезнуть...

Крутнув далі йти, коли зирк — якась пані дебела на нього киває:

— Ходи-но сюди лишень, кошика піднесеш додому.

О! Як нахідка, — підштаники, диви, цілі лишаться, хоч до завтрього. Взяв кошика з усякою городиною, м'ясом та іншиною, щодо обіду, і почвалав слідком. Пливе пані спереду, стегнами крутить, а в руці ридикюль жовтий теліпається.

— Отож, ізвідти в неї починається грошевий обіг... Ач, скільки понакуповувала, ненажера гладка!

Поглядає пані назад, боїться, щоб хлопець