Сергій Володимирович Пилипенко - Вибрані твори

Породильниця розмови цієї не чула. Предчека там теж не був. А було це року не теперішнього.

Харків, 1/ХІ 1924 р.

 маленькій затишній кімнаті світло і тепло. Заботяща, клопітлива рука господинина скрізь порозкидала м'які килимки, подушечки, вишивані скатертинки, мережані серветочки. Якось ніяково сказати тут різке слово, та й не вийде воно: голосний звук потоне в безлічі пухнастих прикрас, поділиться на тисячі перехресних хвиль, що без сліду поглинуть одна одну.

Сидимо попліч на низенькій, широкій канапці з господарем — поетом. Він захоплено розповідає свої вражіння від недавньої відпускної подорожі на Кавказ. Поет має пристойну посаду в радянській установі і взагалі не зовсім ясно, чому він — поет.

— Шкода, ах, яка шкода, що ви не були на Кавказі. Дуже, дуже рекомендую!

Скільки тої могутньої величної краси. Дух завмирає! Стоїш зачарований, почуваєш себе мізерним, ні до чого не здатним пігмеєм. Здавалося б — ніколи звідти б не вертав, оселився б десь на міжгір'ї і пив би тую красу, як казкову воду живущу. І поеми створив би — на всесвіт, на людство ціле, такі ж могутні, величні, як гори навколо, як скелі, провалля, як море...

Мрійно відкинувсь на спинку канапи й струмнив м'яким потоком свої спогади, мимоволі підпорядковуючи слова плавкому ритму думок. У супротивне вікно безладно купилися плискуватими трикутниками дахи міських будівель, серед них витикались де-не-де гостроверхі бані церков з потемнілими в революцію, облупленими хрестами, що безсило розпластали в сірій міській куряві свої руки, немов скаржачись на свою лиху долю. Але зіщулені очі господаря вбачали, видимо, в тих купах жерсти й жовтої цегли дивоглядні пасма снігових шпилин, пелени димливої мряки звивались у легкі надгірні хмарини, а внизу, брудними вулицями, кипіли водоспадами гомінкі гірські потоки, віковічним шумом оживлюючи сірі скелі своїх стрімчастих берегів.

І стільки сумирного, заслугованого пристойним життям блаженства було на обличчі цієї гладенької, випещеної людини (галстучок метеликом під рожевим підборіддям), що я не витримав:

— Бачу в ваших словах суперечність. Пігмеї не можуть творити величних поем.

Плавка течія перетнулась. Господареві вії непокійно тріпнулись, а брезька рука взяла поправляти вишивану подушку, що ненароком лягла на канапі якось криво, розладжуючи заведений доброю господинею хатній порядок.

Вона прийшла на допомогу, наївно підкреслюючи мою лайливу думку:

— А ви знаєте, він уже багатенько написав про Кавказ. І так гарно виходить. Подеклямуй гостеві, котику!

Її постать, уся складена з м'яких півкуль, завжди нагадувала мені нерозв'язне завдання квадратури круга, і це викликало невгамовну, безсилу злість: отаке просте, коловидне — і от не спрямуєш його, не переробиш. Обів'ється навколо м'яким звивом — і не знайдеш кутка розчепити. Навіть до господаря легкий немов жаль ворухнувсь: запхала в подушки доля, бавовною заклала вуха — і сам, як бавовна, цей котик...

— Ні, ні, не ворушись, кицю! Я сама твої вірші дістану, — воркує господиня й нечутними кроками пливе через кімнату до чистенького бюрка в кутку.

Жах перед неминучою декламацією змушує мої очі безпорадно блукати навкруги, шукаючи рятунку. Кляті господинині ноги простують до бюрка упевненими, але напрочуд м'якими кроками. Мій зір падає безсило на ці котячі ноги і бачить на них м'якошкірі кавказькі чув'яки.

— Ах, це ті самі чув'яки? — раптом переможно вигукую я і обертаюсь напружено до господаря.

— Так, так, — задріботів переполошено він, прикладаючи пучку до пухлявих уст, — я вам, здається, вже казав: ці чув'яки я привіз дружині з Кавказу. Це чудове, вигідне місцеве взуття... Купив у гірському аулі...

— Щось подібного ви говорили, — ухиляюсь від ясного підтвердження і милуюся з його загубленого самовдоволення, з принижено-благального вигляду сполошених, мигливих очей. Його біляста, брезька рука сіпає галстучок, ніби він давить гладку шию, і шовковий метелик скошує свої акуратно випрасувані крильця. Це остаточно задовольняє мене, і я милосердо дивлюся на кавказькі чув'яки, що їх хвальковито виставляє господиня перед мої очі, воднораз кокетуючи гладенькими литками в тугих стрільчастих панчохах.

— Дивіться, яка елегантність!

— О, на ваших ніжках усе елегантно! — випалюю урочисто міщанський комплімент і додаю в тім же дусі. — Ніяка кавказька краса не могла примусити вашого чоловіка забути про вас — і от витвір величного Кавказу у вас під ногами, ви топчете його.