Олів'є Бурдо - Чекаючи на Боджанґлза

вони приїхали на гарному жалобному авто, в багажнику якого лежала Мама в труні. Прийшла Мадемуазель, із цієї нагоди я покрив їй голову чорною мережаною хусткою, птаха добре себе поводила, шию вона тримала прямо, опустивши дзьоба додолу. Коли вони дістали Маму, аби покласти її перед священиком, поруч із шухлядою, раптово піднявся вітер, і гілки сосен над нашими головами почали танцювати й тулитися одна до одної. Почалася служба, отець молився іспанською мовою, а ми повторювали за ним, але французькою. От тільки через вітер пасмо волосся в священика весь час вибивалося з-за вуха та летіло за вітром навсібіч, отець намагався його схопити та повернути на місце, тобто на своїй справі він аж ніяк не був зосередженим. Він молився, відволікався, аби піймати пасмо волосся, потім знову починав молитися з неуважним виразом обличчя, а пасмо знову летіло за вітром. Його молитви було дрібно посіченими, а в голові — вітер, ми вже й самі до ладу нічого не розуміли. Тато нахилився до Непотреба та до мене, прошепотів, що та антена з волосся давала йому можливість залишатися на постійному зв’язку з Богом і що через вітер йому не вдається зловити божественний сигнал. Тут уже було неможливо залишатися серйозними, Тато почав широко усміхатися, він був задоволений собою, такі історії міг придумувати тільки він. Непотріб і собі почав сміятися, вже ніщо не могло його стримати, він аж зігнувся в чотири погибелі від сміху, зітхаючи, намагаючись вхопити повітря. І я зробив так само, не міг опиратися цій хвилі сміху та веселощів, що направду не була пристойною на похороні. Спершу панотець здивовано на нас дивився, тримаючи долоню на голові, аби заблокувати ту свою антену з волосся та перервати обмін повідомленнями з Богом. Ми не могли зупинитися та реготали, щойно починали заспокоюватися, вистачало одного обміну поглядами, аби знову засміятися, тому ми почали ховати очі, аби знову стати серйозними. Кюре аж перелякався, він дивно на нас дивився, бо, певно, не бачив ніколи раніше подібного похорону. В момент, коли Маму клали в її шухляду, ми поставили її платівку з Боджанґлзом, і це було дуже зворушливо. Ця музика була такою ж, як і Мама, сумною та веселою водночас, Боджанґлз відлунював у лісі, заповнював собою весь цвинтар, ноти фортепіано розліталися в повітрі, від них у атмосфері танцювали слова. Ця пісня була довгою, такою довгою, що нам навіть вистачило часу, аби побачити, як привид Мами танцює далеко в лісі, плескаючи в долоні — як і колись. Такі люди, як вона, ніколи не помирають повністю, про це я подумав із усмішкою. Перед тим, як ми пішли, Тато встановив білу мармурову табличку, на якій вигравіювали такі слова: «Пам'яті всіх тих жінок, якими ви були, любов і вірність навіки». Я ж нічого не додав, адже цього разу все сказане було правдою.

Наступного дня, коли я прокинувся, Тата вже не було на стільці, в попільничці ще лишалося трохи його запашного тютюну, в повітрі відчувався дим його люльки, то була неначе хмарка, що от-от розвіється. На терасі я побачив Непотреба з затуманеними очима, він нарешті запалив свою сигару. Він пояснив, що Тато пішов, аби віднайти Маму, що він пішов у ліс, саме перед тим, як я встав, аби я його не бачив. Сенатор пояснив, що Тато більше не повернеться, що він не повернеться більше ніколи, та я й сам усе це зрозумів, порожній стілець уже все мені сказав. Тепер я зрозумів, чому він мав щасливий і зосереджений вигляд, він саме збирався в довгу подорож до Мами. Я не міг по-справжньому на нього ображатися, те безумство було і його теж, воно могло тривати тільки тоді, коли його несли двоє. Мені ж треба буде навчитися жити без них. Доведеться знайти відповідь на запитання, що я ставив собі весь час. Як інші діти живуть без моїх батьків?

На письмовому столі Тато залишив усі свої щоденники. В них було все наше життя — неначе в романі. Це було направду незвичайно, він описав усі наші прожиті миті — добрі та погані, танці, неправди, сміх, сльози, подорожі, податки, Непотреба, Мадемуазель і прусського кавалериста, Повітряну Кульку та Свена, викрадення та втечу, нічого не бракувало. Він описав одяг Мами, її божевільні танці, пристрасть до алкоголю, її нервування та красиву усмішку, круглі щоки, довгі вії, що ніби літали довкола її п’яних від радості очей. Читаючи його книжку, я відчував, що все проживаю вдруге.

Я назвав його роман «Чекаючи на Боджанґлза», тому що ми чекали на нього весь час, та надіслав видавцеві. Він мені відповів, що це чудово написане, смішне, але не тримається купи, тут не ясно, де голова, а де хвіст, саме тому він хотів би його підредагувати. Так книжка мого батька разом із усіма неправдами по ділу та без заповнила всі книгарні світу. Люди читали Боджанґлза на пляжах, у ліжках, на роботі, в метро, вони перегортали сторінки, насвистуючи, клали книжку на нічний столик, танцювали та сміялися разом із нами, плакали разом із Мамою, прибріхували разом із Татом і мною, все було так, ніби мої батьки досі були живі, то було просто казна-що, бо таке вже життя, і це дуже добре.

11

— Тільки подивіться на цю капличку, Жорже, тут повно людей, і всі моляться за нас! — вигукнула вона в порожній будівлі.

Згодом, підстрибуючи порожнім центральним нефом, вона обкрутила