Кара Делевінь - Дзеркальце, моє дзеркальце

Вона одразу ж прикриває малюнок долонею другої руки та насуплюється, відходячи від мене.

– Вона не крута, і то була помилка, велика помилка.

– Але де ти її зробила? Просто в моєї подруги є дуже схожа, тож я…

Її очі розширюються, вона озирається й підходить впритул до мене. Цього разу в цьому немає нічого сексуального, вона вмить стає розлючена й… налякана.

– Скажи своїй подружці, що треба тікати, – сичить вона. – Скажи їй, що треба вшиватися якомога швидше й сподіватися, що їм набридне її шукати. Скажи їй, щоб тікала. – І вона пірнає в натовп, перш ніж я встигаю спитати в неї, що вона має на увазі, про що вона говорить. Від чого тікати?

Коли я повертаюся додому, там уже темно. Прослизаючи в двері, щосили стримую енергію, що бульбашиться й шкварчить у кожному м’язі.

Половина мене збуджена й нашорошена, сильна й непереможна, і я бачу те, що буде, можливо, за кілька років – бачу, що все буде гаразд, все буде на своїх місцях, я буду там, де маю бути, тим, ким маю бути. Бачу, як марево, як віконце в майбутнє, хай на мить, та яка різниця – адже цієї миті вистачає, щоби знову відчути в собі надію. Поки це відчуття не повернулося, мені було невтямки, що воно взагалі кудись зникало. А інша моя половина така, типу «Що за чорт?»

Ну які були шанси зустріти когось із таким самим татуюванням, як у Наомі? Що Данні мала на увазі, коли сказала, що їй треба «тікати»? Всю мою свідомість заполонили питання, кожне з яких криком кричить, благаючи відповіді, зриваючи дах. Я відганяю їх від себе. Я просто бачу зв’язок із татуюванням Наомі там, де його немає. Накручую себе на рівному місці. Напевне, її налякала моя наполегливість. Зрештою, я ж постійно так роблю. Принаймні на думку Роуз.

Треба спуститися на землю, перевірити зв’язок із реальністю, інакше мене може далеко занести.

Коли я підіймаюся нагору, двері в кімнату Ґрейс прочинені, і вона лежить калачиком на нерозстеленому ліжку, у шкільній формі. У спальні батьків порожньо, отже, мама відрубилася десь унизу, а тата знову немає вдома. Через мене вона залишилася сама, тоді як мені хотілося тимчасово облишивши своє життя, побути в особистому просторі. Через мене їй довелося самій дбати про себе, і я навіть не знаю, чи вечеряла вона.

Я скоро виберуся звідси, ще два роки, і я піду. Але Ґрейсі, їй до цього ще далеко, і все, що в неї є,– це я. Як же мені полагодити її життя?

Відкриваю ноутбук і забиваю в «Ґуґл» «Данні Гевен», але всі її сторінки в соціальних мережах приватні, що не притаманно людині, яка створює власну аудиторію.

Чого мені не вдається зрозуміти – чому вона була засмучена, дуже засмучена, коли її татуювання помітили.

Має ж бути між усім цим якийсь зв’язок. Щось спільне між Данні й Наомі, і єдине, що мені зараз спадає на думку, це музика. Що, як у Данні був якийсь навіжений прихильник, який напав на неї та… зробив татуювання? Я розумію, звучить як маячня, але зараз усе так звучить. Можливо, те саме трапилося й з Наомі, от тільки у нас немає навіжених фанів, а ті фани, які в нас є, одного віку зі мною, і в мене є їхній номер телефону. Окрім Ч0рного М!сяця.

Я знову заходжу в плейліст Ч0рного М!сяця в «Туніфай», думаючи, що, можливо, знайду там якийсь зв’язок, можливо, у його чи її плейлісті є пісні Данні. Я пропускаю ті списки, які збігаються зі списками Наомі, і шукаю новіші. Данні Гевен я знайти не можу, хоч на відміну від «Дзеркальця, мого дзеркальця» вона зареєстрований виконавець «Туніфай». Раптом я бачу те, від чого кров у жилах густішає й застигає.

Тут є пісня «Милого дзеркальця» «Знайди мене, доки не втратив».

Тут, під піснею, є і текст, як і до всіх пісень на «Туніфай». Найбільше мене бісить те, що цей вилупок здер саме ту пісню, яку було покладено на музику мною і яка в моєму ж таки виконанні звучала для неї в лікарні…

Тільки от це неможливо. Бо слова для цієї пісні взято із щоденника, який ми знайшли в кімнаті Наомі. Тільки двоє людей на світі знають про її існування – я та Наомі.

Тоді, напевне, Ч0рний М!сяць – її хлопець. Так воно і є. Це все пояснює. Напевне, з ним вона й утекла. Можливо, якщо мені вдасться з’ясувати, хто це, то вдасться також з’ясувати, що сталося з нею, де вона була й чому не виходила на зв’язок.

Натискаючи на пісню, я підношу телефон до вуха й чую акустичну гітару. Мелодія, дуже схожа на дібрану мною, вливається мені у вуха. Навіть при максимальній гучності гітару погано чути – запис непрофесійний, імовірно, на телефон. Коли починається вокальна частина, моє серцебиття прискорюється. Ніжний, солодкий, сумний дівчачий голос злітає й опускається, летить і прагне кудись, уплітається в звучання струн і виплітається з нього, створюючи поезію звуку.

Я знаю цей голос, бо він належить тому, кого я люблю. Бо мені знайома кожна нотка й інтонація.

Це Наомі. Жодних сумнівів.

Цей список пісень було створено двадцять другого серпня. Після того, як Наомі зникла. І раптом я нарешті все розумію.

Ч0рний М!сяць – не хлопець Наомі. То і є Наомі. Але нащо вигадане ім’я? Чому не можна було зв’язатися з нами? Принаймні сказати, де вона? А втім, якщо… я перечитую назву пісні. «Знайди мене, доки не втратив».

Фейкова сторінка Наомі – це якесь безглуздя.

Якщо тільки вона не потрапила до пастки, де – вона знала – за нею постійно спостерігають. Якщо тільки це не була відчайдушна спроба зробити все, щоби привернути нашу увагу, не привертаючи уваги.

Якщо тільки їй не було страшно. Беру телефон і набираю Аш.

– Що? – Вона відповідає після першого гудка.

– Ти не повіриш, – кажу я.

Не спалося. Не вдалося заснути після всього, що відбулося, ніби великий карнавальний оркестр усе ближче й ближче до мене, все гучніше й гучніше.

Всю ніч просперечалися з Аш.

– Треба повідомити поліції, – здавалося мені.

– Навіщо? – каже вона. – Для них всього лише неповнолітня втікачка, яка завантажила пісні на музичний сайт. Подумаєш. Ні, ми цього не робитимемо. Принаймні поки я