Лідія Гулько - Залізна шапка Арпоксая

«Куди пропав хлопчак? Чи й повернеться?» Вони неспокійні й агресивні. Можуть зруйнувати моє гніздо. Дуй назад, до них. Розкажеш усе, як було. Ні, не все. Якось там закрути, щоб вийшло коротше. Приміром, так: «Полоз сидів у гущавині й вцілив у мене камінчиком. Я камінчик підняв. Відтоді бачу і чую більше, ніж бачив і чув до того». Затямив?

— Угу.

Зізнання Вовка. Скіфське містечко, коли дивитися на нього згори

— Доведеться летіти в Каркіду, — сумовито констатував Мишко.

Вовк байдуже кинув.

— Що ж, коли треба, полетимо.

Тепер, коли Мишко розумів мову Вовка, то почувався не з впевнено. Наче провинився перед ним. Наче разом із скіфами його, чоловіка, перетворив на тварину. Вибачливим тоном сказав:

— Я тебе розумію.

— Справді? — глузливо спитав Вовк.

— Здогадуюся: ти ліпше полетів би додому, до своїх, рідних.

— Так, я сумую за батьками, за сестрами, братами. У неврів великі родини. Ми живемо разом, в одній хатині. Але мені заборонено вертатися вовком до своїх.

— Чому? Тебе ж рідні взнають і не проженуть. Скіфи говорили, що кожен невр здатний перевтілитися у вовка.

— То правда. Але не спекотної пори. Вовками неври стають у пору довгих холодних ночей. Тоді горять сузір’я Великого і Малого псів.

— Отак! Дуже цікаво. Розкажи мені про Псів, розкажи…

— Та що розказувати… Ми, неври, шкірою сузір’я відчуваємо, навіть крізь хмари. Просто для нас підходить пора для перевтілення… Ми не можемо встояти перед своєю природою. Тоді ми всі однакові, єдині. Ми добре розуміємо один одного. Вовчу подобу товариша приймаємо легко і радісно. Сколоти згвалтували мене, перетворили на вовка силою.

— А чому ти не втік? Ти ж не був зв’язаний. Тебе не тримали. Я бачив — вояки стояли осторонь і просто спостерігали.

— Шаман розмахував переді мною сиром’ятим ременем.

— Пояса ремінного злякався?

— Той пояс не простий. Його називають наузом. Він зачаклований… Коли шаман махав ременем, то в мене ноги і руки судомою звело. Не міг ними ворухнути.

— Не міг ворухнути? А на мене науз ні тоді не діяв, ні тепер, — похвалився Мишко. — О, придумав! Давай ошийник, що називають наузом, викинемо. Триматимусь за твою шерсть або шию.

Вовк журливо мовив:

— Не допоможе. Тільки той чоловік, який мене обернув на вовка, має силу зняти з мене вроки. Я повинен вернутися до шамана і все виконати, що він велить.

— Признаюся: мені дуже сподобалося на тобі літати. Класно. Наче на ракеті. Я літав би з тобою довго. Але Князь, цей хитрий змій, він…

— Я його знаю, — утрутився в розмову Вовк.

— Уявляєш, Князь суворо наказав мені «дути» до Каркіди. А я так мріяв завернути до скіфського кочовища. Так мріяв… Слухай, друже, може, все-таки махнемо у наметове містечко. Га?

Вовк нічого не відповів. Стояв зажурений, з опущеною долі головою.

— У мене аж коліна сверблять, так кортить у кочовищі побувати. Глянути на нього хоча б згори, — не вгавав Мишко.

— Не слід командирам перечити, — сумовито відповів Вовк. — Хоча… Вчинимо так. Я злечу, а потім почну розвертатися. Зроблю над наметами коло. А ти нахиляйся і вниз дивися. Все примічай.

— Гаразд! Тільки лети повільно, щоб я міг більше побачити і запам’ятати. Бо про все я розповідатиму. І не один раз.

— Домовилися.

Коли вони пролітали над скіфським кочовищем, то сталося непередбачуване. І все через надмірну Мишкову допитливість Прагнучи щонайбільше побачити й запам’ятати, хлопчик перехнябився на бік. Спершу не надав значення тому, що сповзає зі слизької вовчої шерсті. Похопився лише тоді, коли одна нога задерлася, а друга — шпагатом ковзнула донизу. Ще мить і загуркотів би долі.

Мишко страшенно злякався. Якби він звалився з неба і протаранив намет, от би переполох зчинився! Адже скіф’янки ще ніжилися з дітьми в постелях. А, найгірше, що змій на шум прилетів би. Від нього отримав би такого прочухана, аж ну.

Однак Мишко був розчарований. Нічого нового в містечку він не примітив. Намети так само нагадували величезні парасолі з діркою у центрі. Біля деяких наметів курів дим. То сліпі рабині готували сніданок. Кругом наметів усе вози, вози: чотирьох-, шестиколісні. А в степу вешталася худоба. Пастухи погейкували на корів, вели за собою овець на соковиті пасовища. Табуни молодих коней на тлі мерехтливих від роси трав нагадували руді острови.

— Скіфи серйозно обживають Таврику, — роздумував уголос. — З усім товаром переселяються.

Вовк, що зирив униз, озвався:

— Еге, серйозно. Велетенське військо перса Дарія рослини у степах витоптало. Також трави не один раз горіли. А стада, отари, череди у сколотів чималенькі.

— Ще й які. Навіть більші, ніж два роки тому.

— Значно більші. Скіфи після перемоги над персами виросли у власних очах. Свою країну називають Великою Скіфією. А тепер чіпляються за землі Скалистого півострова. Прагнуть на них осісти.

— Чудово в Криму. Лагідне море. Тут набагато тепліше, ніж у степу. Мені подобається в Криму.

— Де, де?

— Тут… в Тавриці.

Хлопчик не протестував, коли Вовк узяв курс на Каркіду. Він зрозумів: коли надовго покидаєш улюблене місце, то воно до тебе байдужіє, стає чужим.

Скіфи прагнуть знищити гніздо Жовтопузика

Вовк плавно розвернувся над Пурпуровим палацом. Але для посадки вибрав віддалене місце — за коморою. Мишко зіскочив із кошлатої ракети і кинувся до своїх друзів, фінікійців. Дітлахи тулилися до стіни комори і стежили за скіфськими вояками. Вепр, що сидів біля дітей, злякався Вовка. Підібгав хвоста й чкурнув у кущі лоха, що росли під кам’яною огорожею. Фінікійці відійшли від стіни. У Елісси тремтів голос від хвилювання. Лулі схлипував, коли сестричка розповідала:

— Мишо, ці дикуни, хочуть спиляти дуба і знищити Веселчине гніздо. Мишо, ми тебе з братиком благаємо: зупини їх. Скіфи тебе послухають.