Лідія Гулько - Залізна шапка Арпоксая

— Тоді розкажи про чарівний камінь. Він, справді, у твоїй голові? Не муляє? Невже ти бачиш невидимий світ? Розкажи, Князю, що невидиме крутиться тутечки, коло мене? Воно добре чи зле?

— Майстер ти, хлопче, сипати запитання. Не знаю, на яке спершу відповісти.

— Розкажи про чарівний камінь.

— Камінь називають карборундом. Він не муляє. Навпаки, від нього маю велику користь. Наприклад, на відстані я наказав вовкові, щоб тебе переніс у байрак. Камінь має й інші чарівні властивості.

— Які?

— Приміром, захищає від нечистих сил, попереджає про небезпеку, наділяє владою. Люди поважають володаря такого каменя, не насміхаються з нього, як із дурника. Не крутять пальцем коло скронь і не свистять йому вслід.

— Ого! — захоплено вигукнув Мишко.

Щиро зізнався:

— Мені завжди не вистачало такого каменя.

— Я тебе з байраку оце й виглядав, щоб камінь передати.

— Чесно? То давай.

— Тримай.

— Оцеее такиий, — розчаровано пхикав Мишко.

— Який?

— Я думав — він особливий, надзвичайний. Блищить або ще щось…

На долоні лежала руда зморшкувата горошина.

Князь підняв і опустив плечі.

— Такий, як бачиш.

Князь поштиво мовчав, позираючи на розчарованого хлопчика. Нарешті, глибокодумно зауважив:

— Добротні, дорогі речі не крикливі на вигляд, а скромні. Щоправда, багато від цього камінця не чекай. Це карборунд, але не той.

— Що значить — не той? — скрикнув, мов ужалений осою, Мишко.

— Я його відібрав у ворона. Сила пташиного карборунду не велика.

— Ага. Тепер я зрозумів, чого ти кокнув пташку. Убивця!

— Багато, хлопче, патякаєш, — крижаним голосом прошипів Князь. — Накажеш мені голову покласти, чи моїх дітей заради якоїсь іржавої шапки? До того ж тобі багато не треба.

— Чому не треба? — скинувся Мишко. — Мені якраз дуже багато чого треба.

— Для чого? З якою метою?

— Наприклад, я хочу стати сильний, щоб верховодити. Тоді хлопці з мого класу і на вулиці мене боятимуться.

— Розумом бери, а не силою, — радив змій.

Він повернувся спиною, щоб піти.

Хлопчик обхопив стрункі ноги Князя.

— Зачекай. Ти ще не все сказав.

— Чого не сказав?

— Наприклад, що я отримаю від цього, як його… карборунду?

Князь крутнувся на закаблуках. Холодно пояснив:

— По-перше, невидиме для тебе стане видиме. По-друге, розумітимеш мову тварин. Ти ж хочеш розмовляти з вовком?

— Хочу. А ще що?

— Про небезпеку попереджатиме.

Мишкові здалося, що голос Князя прозвучав невпевнено. Він запитально дивився на Князя. Той відвів очі убік. «Ага, щось крутить, недоговорює», — зробив висновок Мишко. Він голосно наполягав:

— Я повинен заздалегідь знати про своїх ворогів.

Князь скривився.

— Моя тобі порада: не пхай кругом свого цікавого носа і нічого без потреби не торкайся. Дотримуватимешся цих двох правил — не вляпаєшся в неприємність.

— Хай камінець попереджає мене про ворогів, які підкрадаються, — канючив Мишко.

— Я ще не бачив такого впертюха, — обурився Князь.

Мишко відвернувся, удавав безтурботного. Відвів праву ногу, водив носаком по траві. Думав: «Не викрутишся, зміїще. Даси все, чого захочу. А не даси, так скіфи зруйнують твоє гніздо, а твоїх дітей порубають. І буде тоді «того і таке інше». Знатимеш, як зі мною торгуватися».

Князь метнув на хлопчака проникливий погляд.

— Гаразд. Відкривай камінець. Запущу в нього й таку силу.

Мишко тут же розтулив кулак. Молодик поводив над чарівним камінцем рукою, а потім дмухнув на нього. Камінець змінив колір. У глибині мінералу блимнуло зелене світло і згасло.

Князь суворо повчав:

— Сховай карборунд і нікому його не давай, навіть ненадовго. З кожним передаванням чарівна сила його слабшає. Так, я тебе покидаю.

— А як я узнаю про небезпеку? — похопився Мишко.

— Знаєш, за яким принципом працює світлофор?

— У КО світлофорів немає.

— КО — це де?

— Не знаєш? Учні мого класу придумали для рідного села таку скорочену назву, або по-науковому — абревіатуру.

— А повна яка?

— Криве Озеро. Наше село так називається. От тобі й на! Так ти ж хвалився: я — змій, мудрий і всезнаючий.

— Облиш… Я тебе спитав про світлофор.

— А-а-а, про світлофор. Варвара Никонівна на наочному матеріалі знайомила клас із правилами переходу через дорогу.

— У такому разі ти знаєш принцип його дії.

— Звичайно. Зелене світло — рухайся сміливо. Жовте — попереджає про небезпеку. Червоне — існує загроза для життя і здоров’я.

Князь зімкнув пальчики руки, в якій лежав чарівний камінець. Суворо наказав:

— Верстай путь, Мишо.

Крутнувся на закаблуках.

— О, Князю, зачекай, не уходь. Зроби, щоб я був сильним, — циганив Мишко.

Молодик вийшов із рівноваги. З дратівливими нотками в голосі кричав:

— Тебе витримати не можливо. Багато вимагатимеш — без нічого залишишся. Пам’ятаєш казку про липку і ненажерливу бабу?

— Пам’ятаю… Але я дуже-дуже хочу бути сильним і красивим. Таким, як атлети.

Князь підняв Мишкове підборіддя й зашипів йому в обличчя:

— Будеш упиратися, то не перенесу тебе у твоє ко-ко. У скіфів залишишся.

Мишко опустив голову. Така перспектива його лякала.

— Сідай на вовка і дуй у фортецю. І хутчіше.

— Гаразд, — покірно відповів Мишко.

Він подумав і почав скиглити:

— Я хочу відвідати своїх друзів-скіфів.

— Немає тобі чого в кочовищі робити, — левом ревнув Князь. — Іншим разом відвідаєш. Вояки в Каркіді вже хвилюються. Один одного запитують: